Українські весільні традиції від яких не варто відмовлятись

Традиційне українське весілля завжди відрізнялося своєю пишністю, урочистістю, колоритом та, звичайно, прекрасними весільними традиціями. Таких традицій існує дуже багато, і всі вони по-своєму цікаві й оригінальні, а більшість з них є дуже актуальними навіть на сучасному весіллі. Розглянемо найвідоміші з них:

Сватання

Раніше шлях до шлюбу починався саме зі сватання. Разом зі старостами парубок йшов до дівчини, яку хотів взяти за дружину. І якщо дівчина давала згоду, укладалась угода про шлюб. У наш час церемонія сватання носить виключно умовний характер, але все одно часто супроводжується різноманітними традиційними обрядами.

Старости є дуже важливим учасниками весільних обрядів. Вони виступають як офіційні свідки шлюбу та беруть активну участь у всіх весільних церемоніях. Як правило, старостами є члени родини або хресні батьки молодят, по одному з обох сторін. У минулому старости виступали також у ролі сватів.

Коровай є важливим атрибутом, який має бути присутнім на кожному українському весіллі. Його прикрашають традиційним орнаментом з тіста. Раніше він також виступав у якості весільного торта, але на сучасних весіллях, як правило, бувають присутні обидва. Під час церемонії благословення хтось з батьків тримає коровай як символ єдності двох родин.

Заручини

Заручини є першим обрядом перед весіллям, який відбувається одразу після укладання угоди про шлюб та супроводжується гучним святом на честь пари. Обидві родини сідають до столу, та старший староста перев’язує руки молодят рушником. За традицію після цього молода має подарувати всім присутнім по хустці.

Після цього молодята вважаються зарученими та не можуть відмовитися від шлюбу. У минулому, якщо хтось хотів намагався уникнути шлюбу після заручин, то його вважали безчесним та він мав платити іншій родині за нанесену образу.

Викуп

Ще однією досить давньою традицією є викуп нареченої. У минулі часи хлопець міг викупити свою обраницю в її батьків за гроші чи будь-які цінні речі, а зараз ця традиція має жартівливий характер. Під час викупу наречений або дружби мусять виконати різні завдання від родичів нареченої або «викупити» молоду за горілку.

Благословення

Перед тим, як відправитися в церкву, молодята за традицією мають попросити благословення на шлюб у своїх батьків. У будинку нареченої вони стають на коліна на вишитому рушнику. При цьому присутні старости, які тримають ікони. Батьки дають дітям благословення та бажають їм щасливого подружнього життя.

Вінчання

У церкву молода пара входить як рівні, рука об руку. Перед початком церемонії вони мають сказати священику, що вступають у шлюб з власної волі. Після того священик веде пару до вівтаря, виступаючи символом того, до шлюбу молоду пару веде сам Бог.

Обручки у весільному обряді символізують те, що жінка вже не є вільною, вона належить своєму чоловікові. Цей символ вірності благословляє священик та одягає молодятам на руки, перед тим як провести їх до вівтаря.

Вишитий рушник має дуже велике значення у весільних традиціях. Ним обгортають ікони, які супроводжують молодят від благословення до самого вінчання, де на нього стають молодята, щоб увійти у шлюб.

Це означає те, що вони ніколи «не будуть стояти на голій землі» – жити у бідності. Вважається, що хто перший стане на рушник, буде головою родини. Щоб показати, що молодята є єдиним цілим, їхні руки на час церемонії зв’язуються вишитим рушником

Далі священик тричі обводить пару навколо малого вівтаря як знак того, що шлюб є подорожжю на чолі з Ісусом Христом. Тепер молода пара вже не є просто хлопцем та дівчиною, вони стають подружжям та роблять по три ковтки вина з одної срібної чаші як символ того, що все у шлюбі – і горе, і радість – буде ділитися на двох.

Свічки на вінчанні виступають символом того, що шлюб є духовною подією, а Христос є світлом, яке осяює початок нового життя молодят. Наречена та наречений тримають по свічці під час всієї церемонії.

Корони, які над головами молодих під час вінчання тримають дружка та дружба, символізують те, що наречений та наречена стають королем та королевою власного родинного королівства, а сам вінець уособлює  в собі вінець творіння.

Корони можуть бути як і золотими, так і вінками, які сплетені з митру. Колись їх носили кілька днів після весілля,. Ще за одною традицією по закінчення вінчання молодий знімає з нареченої її вінок та фанту і одягає хустку в знак того, що дівчина увійшла в статут заміжньої жінки.

Після вінчання починається урочисте святкування, яке за давніми традиціями триває три дні. Воно завжди супроводжується  піснями, танцями, та пишним бенкетом з традиційних українських страв.

Поправини

Поправини є заключною традицією весільного святкування. На наступний день після весілля прийнято, щоб батьки нареченої пригостили всіх гостей обідом. Під час цього всі вітають пару з першим днем їх шлюбного життя.

автор Вікторія Демидюк спеціально для vsviti.com.ua

Українські весільні традиції — «Ненька Україна»

Українське весілля завжди відзначалось урочистістю та вважалось одним з найпрекрасніших свят в нашій культурі. Українці завжди вирізнялися своєю оригінальністю та нетрадиційними підходами, тому й весілля наших предків були надзвичайно насиченими та колоритними. Традицій та обрядів було на стільки багато, що в деяких регіонах весільна трапеза могла тривати тиждень.
Традиції та ритуали пов’язують разом століття. Сьогодні багато наречених надають перевагу різноманітним звичаям і смачним традиційним стравам. В Україні весілля колись святкувалося три дні. Походження українського весілля занурене у таємниці та ритуали східного обряду християнства. Ось деякі з них:

Благословення

За кілька годин до того, як пара відправляється в церкву, наречена і наречений просять у своїх батьків благословення в будинку батьків нареченої. Молода пара стає навколішки на вишитий рушник перед батьками. Зазвичай, старости тримають ікони Ісуса Христа і Діви Марії, загорнуті у вишитий рушник. Батьки благословляють своїх дітей, бажають їм щасливого, радісного, багатого і здорового життя разом. Батьки тримають коровай як символ того, що дві сім’ї офіційно стали однією.

Церемонія

На відміну від більшості західних весільних церемоній, в українській традиції батько нареченої не “видає” свою доньку. Так історично склалося, що рівність і єдність була віковою традицією. Український наречений і наречена входять до церкви разом рука об руку, як добровільні і рівноправні чоловік та дружина. Вся церемонія, за винятком проповіді, відбувається у формі пісні. Св. Августин одного разу сказав: «Хто молиться та співає – той молиться двічі». Ці слова припали українцям до душі.

Вінчання

Під час вінчання священик зустрічає молоду пару при вході в церкву і починається церемонія. Перед тим, як зайти, наречений і наречена заявляють священику, що вони вступають до шлюбу зі своєї власної волі

Весілля, сценарій весілля — Українські традиції

Повний сценарій весілля 

Часто трапляється, що наречені та батьки в передвесільних клопотах геть-чисто забувають розпитати в бувалих як правильно організувати урочисту частину весільної забави. Особливо часто це трапляється, коли батьки видають заміж чи женять першого сина чи дочку. В цьому пораднику ми намагатимемось допомогти вам розібратися із весільними звичаями та традиціями і дати найголовніші, на наш погляд поради, перевірені досвідом.

        Кожна наречена мріє, щоб на весіллі була хороша погода. Щоб задобрити небесну канцелярію, здавна радять шанобливо ставитися до домашніх улюбленців, особливо котів. На Радехівщині є навіть звичай, що в передвесільний тиждень молода кланяється всім котам, яких тільки зустріне. Але навіть, якщо ви не переносите на дух котів, у вас є ще один шанс: в ніч перед весіллям поставте своє весільне взуття на підвіконня носками на двір. Кажуть, допомагає.

Можливо Вас зацікавить:

 

Благословення в хаті молодого.

 

        Перед виходом з батьківської хати наречений просить благословення. В основному благословляють тільки батьки, хоча в деяких районах Львівщини молодий кланяється також сестрам братам, дідусям з бабцями, а то й сусідам. Є дуже багато різновидів поклону, однак найчастіше молодий кланяється тільки батькам, які стоять чи сидять з іконою або хлібом – залежно від регіону та традиції в родині. Наречений, вклонившись та попросивши благословення цілує спочатку ікону чи хліб, а потім батьків і так тричі. Спочатку молодий просить благословення в батька, а потім в матері. Якщо крім батьків благословляють інші родичі, то вклонившись матері наречений кланяється дідам, бабцям, братам, сестрам, а тоді вже дальшій родині. Батьки ж благословивши словами роблять іконою чи хлібом символ хреста.

        Після благословення свашки (обов’язково незаміжні дівчата) виводять молодого на вулицю. Свашок є дві і саме вони супроводжують нареченого до брами молодої. В Радехівському районі є ще й сватки, які супроводжують молоду, коли вона виходить назустріч молодому, але зазвичай молода виходить з дружками. На подвір’ї чи перед під’їздом мама нареченого окроплює свяченою водою кропилом, зробленим з мирти спочатку нареченого, потім гостей та машини, в яких молодий та весь його почт поїде викуповувати молоду. Кроплячи, мама обходить всю весільну громаду тричі за рухом сонця. Після цього свячену воду, що лишилася лють молодому під ноги. Дуже рідко нею виливають доріжку до брами чи авто. Тарілку, в якій була свячена вода, розбивають об поріг. Тоді попереду машина молодого зі свашками, а за ними і весь супровід їдуть до молодої. Дружби, в основному їдуть в машині зі старостою, старостиною та короваєм, оскільки саме вони стануть основними представниками молодого в торгах за наречену.

 

“Брама”, “рогачка”, “шлябант”.

 

        Так, в основному називають процес викупу нареченої. Назва походить від того, що дорогу перед під’їздом до нареченої перегороджують столом, на якому обов’язково має бути ікона, пляшка горілки, хліб, м’ясне та солодке. Браму ставлять, в основному, хлопці, які живуть на вулиці чи в будинку молодої, далекі друзі чи однолітки нареченої, які не є запрошеними на весілля. Хоча дуже часто в цьому дійстві беруть участь і брати та родичі молодої і запрошена молодь. Колись з боку нареченої були тільки хлопці, які й намагалися не відпустити дівчину, але тепер цей обряд чисто символічний. До речі про суму викупу та інші особливості варто поговорити заздалегідь, щоб жартівливе дійство не переросло в справжні образи, а то й бійку. Бувалі кажуть, що траплялося й таке, що через непорозуміння на брамі зривалося весілля. Отже, варто знати, наскільки сприйматимуться ваші жарти.  Дуже важливо вчасно відчути, щоб не перегнути палку. На Волині є звичай, який часто використовують і у Львові. Якщо будь-хто привітався за руку з протилежних сторін – торг вирішено і браму забирають. Отож, якщо ви стоїте з боку молодої, а по той бік стола ваш кращий друг, з яким ви вчора пили на парубочому вечорі, — не поспішайте до палких привітів, бо за молоду можете не взяти ні пляшки. Тоді варто ховатися подалі від розлючених запорожців. Часто на брамі замість горілки можуть подати воду. Тому вміст кожної пляшку, як би надійно закритою вона не виглядала варто не лише понюхати, а й скуштувати.

        Традиційно в Україні грошової одиницею для викупу молодої була горілка, хоча в деяких районах просять ще й гроші, але це запозичений звичай і появився лише з радянською окупацією. Зазвичай ставлять по пляшці горілки на кожен край стола і пляшку посередині. Кількість може бути збільшена, тому в багажнику варто мати принаймні ящик горілки. Також варто запастися на той випадок, якщо поставлять ще браму десь посередині чи напочатку вулиці. Таке трапляється вкрай рідко, але буває.
        Молодий в торгах участі не бере. З його боку торгуються дружби та старости, а допомагає вся решта громада. Процес торгу супроводжується куштуванням горілки з обох боків. Традиційно спочатку куштують з пляшки, що була на столі, тобто з молодої сторони. Потім дружба приносить кілька пляшок горілки, з одної з яких й беруть пробу. Кожна сторона намагається якомога легше сприйняти міцний напій опонента, аби показати, що градус слабенький. При цьому часто не закусують (мовляв, нема після чого). Інколи для того, щоб показати, що горілка справді не розбавлена, дружби наливають дегустатору молодої в склянку, а собі в келих-наперсток. Коли ж опоненти кажуть, що це не чесно, дружби відповідають, що домовлялися скуштувати по келиху горілки, а ось по якому ніхто не говорив, а від налитого на брамі відмовлятися не можна.
        Часто з боку молодої виводять підставну молоду чи “молодуху”. Основним її атрибутом є величезний живіт з подушки та лялька на руках. Дуже часто в молодух перевдягають чоловіків. Так веселіше. Цей обряд походить з тих часів, коли наречену реально викуповували, а молодята часто-густо й не зналися, особливо, якщо одружувалися з розрахунку. Вважають, що молодому в ті часи справді могли підсунути, наприклад, не надто вродливу старшу сестру нареченої, яка засиділася в дівках.
        Коли вже нарешті сторони домовляються і забирають з-посеред дороги стіл, виходить молода. Тут теж відбувається своєрідний торг: хто до кого ближче підійде. Наречений намагається виманити майбутню дружину за браму, а наречена навпаки – притягнути нареченого якомога ближче до двору чи під’їзду. Хто кого більше переманить на свій бік – той і керуватиме в сім’ї. Нарешті, коли вже молодята на відстані кількох кроків, наречена спочатку тричі кланяється молодому, а потім він – їй. Молода причіпляє майбутньому чоловікові ще на ліву сторону бутоньєрку.

 

Поклін в хаті молодої.

 

        Після брами молода запрошує всіх до хати. Бажано, щоб не було тісно, до хати йти тільки батькам, старостам, дружбам та най-найближчим родичам молодого. В хаті молодята просять тричі благословення в обох батьків та родичів. Тут вже кланяються усім присутнім. Батькам та найближчим по три рази, всім решту можна й по разу, оскільки це дуже втомлює, особливо в спеку. Молодята просять благословення порізно. Після цього обряду молоді виходять в двір чи біля під’їзду. Тепер вже мама молодої теж окроплює молодят та гостей свяченою водою, а батько посипає цукерками, перемішаними з зерном та копійками. При цьому наречені стоять поокремо: він – з дружками, вона – з дружбами. Виходячи з подвір’я, молодята тричі кланяються гостям та сусідам. При цьому варто врахувати, щоб присутні стояли перед молодятами. Якщо ж вони розташувалися, наприклад півколом, доцільно вклонитися лівому, правому крилу та посередині. До шлюбу молодята теж їдуть порізно. Спочатку йдуть старости з хлібом, за ними наречена з дружбами, далі наречений з дружками, а потім всі гості.

 

Реєстрація шлюбу.

 

        На реєстрацію варто приїхати  заздалегідь на хвилин 10-15, щоб не пропустити своєї черги, бо потім доведеться чекати. Особливо це втомлює в липні-серпні, коли найбільше весіль та інколи молодятам доводиться по півгодини стояти просто неба під палючим сонцем. З макіяжу молодої, буває, залишаються лише кольорові розводи, особливо, якщо вона захоче (і таке бувало) стерти рукою піт. В РАЦС потрібно взяти бокал (один на двох) та пляшку шампанського. Не варто брати дороге чи особливе шампанське, оскільки нема гарантії, що саме з вашої пляшки вам наллють – черга ж рухається шаленим темпом і пляшки ніхто не підписує. Також не забудьте взяти обручки та весільний рушник. При собі варто мати принаймні сто гривень на різні додаткові витрати. Сама процедура цивільного шлюбу триває близько семи хвилин – і ви вже виходите з іншого боку зі свіжими печатками в паспортах та новим документом – одним на двох. Робите знимку на пам’ять, випускаєте голубів, якщо не пошкодуєте 20 гривень. Тепер ви офіційно чоловік та дружина. Однак за традицією до церкви молодята ще їдуть в різних машинах.
        Вінчання. Щодо черг, — тут простіше, оскільки церков багато, а РАЦС – один. Проте, якщо ви вирішили обвінчатися в якійсь із найбільших центральних церков – то теж, можливо, доведеться почекати, оскільки церковний шлюб триває як мінімум 20 хвилин. Але радимо таки обирати невеличку церковцю десь на околиці. Там хоч і шику не стільки, зате черг нема і сама церемонія шлюбу відбувається набагато душевніше, оскільки ви в священика не одні з…, а можливо, й єдині в цей день. Однак захоплюватися тривалим шлюбом теж не варто, особливо в гярячу пору, оскільки бували неодноразові випадки, що наречена мліла. Тому ще перед вінчанням домовтеся з священником скільки триватиме церемонія. З церкви молодята виходять вже разом. Наречена перечіпляє бутоньєрку своєму законному чоловікові на правий бік. Ось тепер він вже серйозний одружений чоловік – табу, але й нова спокуса дівчат. Потім молодята з’їдають одну цукерку на двох і кидають солодощі гостям на потіху дітям та бабцям, які теж намагаються спіймати цукерку.

 

Прогулянка.

 

        З часу використання на весіллях найманих фото-відеоопраторів, традиційно після вінчання молодята йдуть на прогулянку. Для одних – це найцікавіша частина весілля, для інших – найвиснажливіша. Традиційно прогулянка з фотосесією найбільше до вподоби нареченій. Коли ж іще відчуєш себе в центрі уваги, а майже кожна дівчина мріє, щоб за нею стежив об’єктив фото- чи відеокамери. Традиційно гуляти молодята ходять у Стрийський парк, Шевченківський гай чи центр, хоча найвибагливіші та нешаблонні пари, знаходять у Львові і спокійніші місцини. Там, принаймні, в об’єктив фото- чи відеокамери потрапить одна молода, а не ще декілька на фоні зі своїми почтами. Пошуками таких місцин молодятам варто заздалегідь та обов’язково обумовити це з оператором та фотографом. Можливо, й вони вам щось порадять.
        Нарешті вимучені, голодні, але щасливі молодята добираються до автівок і весільний кортеж прямує до залу, де вже чекають батьки, гості та накриті столи. До слова, не радимо брати на прогулянку гостей. Участь в зйомках беруть молодята з дружбами та дружками. Всі решта будуть не задіяні, а тільки затягатимуть час, шукаючи один одного в натовпі і довго збираючись в автобусі перед від’їздом. Гостей варто відправити в зал, а групові фото слід зробити ще біля РАЦСу чи церкви. Для того, щоб гості там не сумували, варто подбати про легенький фуршетний стіл. Тим більше, що всі вони вже зголодніли, тож канапка їм не завадить.
        Якщо дозволяє час та погода, а також фотограф погоджується працювати після початку застілля, на прогулянку можна поїхати після першого танцю. Тоді гостям вже не до вас: вони ситі, ледь схмілілі і танцюють польку. Ось тільки може образитися двоюрідна сестра троюрідного батькового брата, яка проспала початок забави, прибігла привітати молодят, а їх десь нема. Порада батькам: не телефонуйте зразу молодим і не псуйте їм настрою – від цього вони раніше не приїдуть, а гості, що прибули із запізненням можуть і почекати. Пасадіть краще їх за стіл та добре нагодуйте.

 

Зустріч молодих біля бенкетного залу.

 

        Ну ось, нарешті, позаду опинився шалений марафон благословінь, переїздів, викупів молодої, громадських та церковних церемоній укладення шлюбу, фото та відео сесій у таких куточках міста, де молодята взагалі ніколи не були. Молодята навчилися синхронно і з посмішками кланятися та, засмикані настановами та цінними вказівками всієї родини та викриками фотографа з відеооператором, на чолі весільної процесії рухаються в напрямку проведення весільного застілля.  А там батьки уже готують їм святкову зустріч.
        Одразу виникає перше запитання. Де зустрічати молодят? В різних регіонах та в різний час їх зустрічали по-різному. На сьогоднішній день їх можна зустрічати і на вулиці перед рестораном, і в залі ближче до музикантів.

 

Зустрічаємо молодих на вулиці:

        цей варіант кращий для традиційних українських весіль. Перед входом до весільної зали шикуються всі батьки, мами та старости. Батьки тримають в руках пляшку шампанського, 2-6 бокалів (якщо 2 – то тільки для молодих, якщо 6 – то ще й для всіх батьків.). В деяких регіонах молодих зустрічають горілкою. Мами тримають на рушнику хліб зі сіллю, по обидва боки поважні старости тримають короваї. Є, звичайно, й регіональні особливості, як, наприклад, молодих зустрічають тільки мами; кожна мама тримає по хлібу з сіллю. Молоді підходять і тричі їм кланяються. Часом прийнято щоб молодий ніс молоду від машини на руках і ставив на овече руно (символ достатку) перед батьками (Червоноградщина). Після того, як молодята тричі вклонилися батькам, хтось із батьків відкриває пляшку шампанського наповнює келихи і подає молодим та батькам. Мами і тати по черзі вітають молодих, стукаються бокалами і п’ють. Молодята трохи залишають у келиху і виливають через плече далі відщипують (відкушують) по кавальчику хліба, макають в сіль і їдять. Якщо обидві мами тримають по хлібині, то молоді відщипують (відкушують) від різних хлібин. В деяких місцевостях прийнято ще й бити бокали після виливання залишків шампанського. Одразу скажу, що звичай це не український, а штучно нав’язаний з Росії за часів радянської влади. Ще, також, зустрічається звичай, коли молодих зустрічають горілкою. В такому випадку вони змушені випити по три чарки горілки практично не закусуючи. Після цього проходять до весільної зали.
        Окремо хочеться виділити звичай, коли молодих зустрічаю на порозі і перед ними символічно закривають двері. Починається переспівування між дружками з дружбами та між батьками та родиною через двері. Після кількахвилинного переспівування, молодят пускають до залу. На порозі неодмінно має бути овече руно, на яке мають наступити молоді.
          Зустрічаються випадки коли мами під час зустрічі молодих мають накинуте на плечі овече руно, а коли молодята проходять до залу – це руно кидається їм під ноги, щоб вони на нього наступили.
        Отже, зустріч молодих на вулиці є традиційною, але має й свої недоліки. Якщо музиканти грають тільки на синтезаторах – музичного оформлення на вулиці не буде. Другим моментом є непередбачуваність погоди. Якщо піде дощ чи сніг, якщо буде спека чи холод – гостей доведеться тримати на вулиці, а це позитивно не вплине на настрій гостей.

 

Зустрічаємо молодих в приміщенні.

        Цей варіант зустрічі більш схиляється до європейського. Ближче біля музикантів, де є більше місця і ближче до входу ставиться столик. На цьому столику стоїть пляшка шампанського (горілки), стоять бокали (2 чи 6 штук, читай вище), знову ж таки може бути хліб зі сіллю, коровай, чи просто щось солодке. Може також на цьому столі бути іконка. За столиком за батьками може бути гарненька біла арка з квітів і стрічок. Церемонія зустрічі нічим принципово не відрізняються від „вуличної”, але має певні позитивні сторони: гості не чекають на вулиці, музиканти завжди заграють марш для молодят, батькам для привітання можна дати радіомікрофон і їх слова почують всі.
        Тут перераховані далеко не всі звичаї зустрічі молодих, до цього ми навіть не прагнули. Бо звичаїв є та звичаєвих відмінностей є настільки багато, що описати їх всі практично не реально. Тут відображені основні моменти, які присутні у більшості випадків.
        Окрім цього, беручи до уваги, що молодята не виросли на одній вулиці – можна сміливо говорити, що ці звичаї в їх родинах відрізняються, тому дуже часто поєднання елементи звичаїв з обох родин є нормальною практикою.

 

Вітання молодих (Даровання, перепій).

 

        Після церемонії зустрічі батьками наступає момент, коли молодят можуть привітати і всі гості. Якщо зустріч відбувалася на вулиці – молодят потрібно завести до залу, де вже стоїть спеціально відведений для цього столик. Якщо зустріч відбувалася всередині приміщення – молоді займають місця батьків за столиком, за яким ті їх зустрічали. Зрештою, може бути й окремий стіл для вітань, але в такому випадку до непристойності зростає кількість переходів молодих і гостей за ними.
        Колись молодят вітали на їх місцях за весільним столом, але, погодьтеся, тягнутися через стіл, наповнений стравами, для вітального поцілунку, ризикуючи попасти краваткою в салат а полою піджака у весільний торт – не дуже зручно.
        На столі для вітання молодих в більшості випадків присутня або тарілка, накрита серветкою, або широкий і низький кошичок також з серветкою. Сюди дорогі гості будуть складати свої інвестиції у фонд молодої сім`ї.
        Молодята щасливі і втомлені стоять за столиком, або трохи збоку, дружби розташовуються від них по обидва боки. Першими молоду сім`ю за традицією вітають батьки. Як правило, їх подарунок найбільш значущий. Далі в привітальну колону шикуються всі гості. В деяких регіонах дотримуються жорсткої субординації у почерговості вітань: батьки, бабусі з дідусями, брати і сестри, хрещені батьки і так далі.
        Музики грають марші, один дружба забирає в нареченої вже подаровані квіти і кладе їх у вази, або віддає офіціантові. Другому дружбі наречений передає коробки і пакунки з речовими подарунками. Дружки в цей час вішають бутоньєрки гостям, котрі вже привітали молодят. Чемні гості за це дають їм трохи грошей. Але це ще не всі видатки гостей. Порядні гості завжди підійдуть до музикантів, привітаються за руку, подякують за марш і залишать грошей. Цей звичай поширений на всій території України.
         цього моменту починається активна робота весільних Старостів. Їх, як правило, буває двоє на весіллі. Один з боку родини молодого, другий – з родини молодої. Вони повинні провести гостей до столу і правильно їх посадити. За звичай гості нареченого сидять напроти нареченого, гості нареченої – напроти нареченої. Окрім цього, Старости повинні дуже добре знати своїх гостей і посадити їх так, щоб всі гості були хоч трохи між собою знайомі.
        Коли всі гості вже зайняли свої місця за святковим весільним столом – настає черга молодят. На традиційному українському весіллі мами молодят перев’язують їм руки вишитим рушником і заводять їх до столу. В більш сучасних інтерпретаціях молодята самі заходять до залу на свої місця. В українських традиційних варіантах музичним супроводом походу молодят на свої місця слугує козацький марш. В осучасненому варіанті це може бути марш Мендельсона, або будь-яка інша музика на вибір молодят.
        Окремо хочу розповісти про європейські тенденції на українському весіллі. Все більше молодят останнім часом використовують струнні квартети для моменту вітання. Зазвичай молодята розташовуються чи в невеликій альтанці (якщо на вулиці) чи під квітковою аркою, десь поруч знаходиться струнний квартет (секстет, октет, квінтет, оркестр), який виконує в переважній більшості класичні речі. Гості вітають молодят, дружки не вішають бутоньєрки, а просто мило посміхаються, старости не розсаджують госте – їх просто нема, кожне місце за столом підписане. Зрештою, європейські тенденції тільки починають інтегруватися в українські весілля, тому говорити про чітко вибудуваний звичаєвий сценарій ще рано.

 

Початок весілля.

 

        Попри все розмаїття весільних звичаїв, початок застольної частини завжди однаковий. Всюди і завжди вона розпочинається з молитви за здоров’я молодят. Це стосується і традиційних українських весіль, і сучасних українських весіль і, навіть, модернових весіль з європейськими елементами.
       Хто має промовляти молитву? Дуже хорошою прикметою є присутність на весіллі священика.  Звичайно в такому випадку молитву промовляє він. Якщо священика на весіллі не має, тоді цей почесний обов’язок виконують Старости. Вони обоє виходять перед весільну громаду і старший з них промовляє молитву.
        Часом, коли на весіллі Старост немає, молитву  може промовляти найповажніший чоловік в родині. Жінка молитву зазвичай не промовляє. Це пов’язано з тим, що чоловік асоціюється зі священиком.
        Почесне право першого тосту на весіллі має мама нареченої. Цей звичай бере початок в  ті часи, коли дівчина завжди йшла за невістку в хату молодого. І перший тост говорила її мама віддаючи свою кровиночку з хати.
        Наступними йдуть тости мами нареченого, батька нареченої та батька нареченого. За звичай впродовж весілля свої вітання-тости говорять найближчі родичі, як то: бабусі і дідусі, хрещені мами та батьки та ін.

 

Перший танець молодого подружжя.

 

        Переходом між першим застілля та танцями слугує перший танець молодого подружжя. Згідно традицій минулого століття – це має обов’язково бути вальс. Але, як показує практика, сучасні молодята просто не вміють його танцювати. Тому краще не мучити себе і вибрати хорошу повільну мелодію, яка близька обом молодятам. Ще одним варіантом вирішення цієї ситуації є постановочний танець. Зараз є достатня кількість хореографів, які за кілька занять можуть поставити нескладний, але ефектний танець.
        Перед початком танцю дружки прикрашають танцювальний майданчик створюючи образ серця чи то зі свічок, чи то з пелюсток троянд, чи в будь-який інший спосіб. Молодята заходять у середину цього серця і там танцюють. Всі весільні гості створюють велике коло навколо серця з молодим подружжям і, тримаючись за руки, танцюють. Це коло має символізувати родинне коло, єднання двох родин в одну велику, максимальну підтримку всієї родини для молодої сім`ї.
        Після танцю молодятам традиційно кричать: «Гірко!!!». Вони цілуються, а всі гості готуються до активної танцювальної програми.

 

Весільний коровай.

 

        Коровай, як неодмінний атрибут весілля, присутній завжди. Але тільки в кількох місцевостях залишилася традиція його розрізання. Кілька слів про те, як ця традиція виглядає.
        Короваї на весілля, як правило, два. Один випікається в родині молодого, другий – в родині молодої. Наприкінці третього застілля обидві мами (свахи) разом з дружбами починають різати коровай і роздавати гостям. Виглядає це так: один дружба роздає родині молодого, другий – родині молодої. Інколи дружби ще й разом виносять на підносі коровай і співають спеціальну переспівку. Кому роздавати – підказують мами. Дружба говорить приблизно такий текст: «З під зеленого дуба, де барвінок в’ється, від молодого та молодої коровай шлеться. Десь тут має бути стрийко з Канади з родиною. Гоп, гоп, гоп. Музиканти сто літ!» В одній руці він несе кавалок короваю, а в другій тримає імпровізований дзвіночок. Музиканти виконують щось пафосне.

 

Знімання вельона, або кидання весільного букета.

 

              На сьогоднішній день для завершення основної частини весільної забави практично на рівних використовують дві традиції. Це церемонія знімання вельона (розчіпчення, зав’язування) – український традиційний весільний звичай, і церемонія кидання весільного букета і підв’язки молодої – європейський звичай.

 

 

Знімання вельона.

        Музиканти виконують пісню «Горіла сосна». По центру танцювального майданчика ставиться стільчик. В деяких регіонах на нього кладуть подушку. На цей стільчик сідає наречений, наречена – йому на коліна. Всі незаміжні дівчата виходять наперед і стають в коло. Свекруха з дружками підходить до нареченої і, з допомогою дружок, знімає вельон. Після цього дістає хустину і пробує пов’язати її на голову нареченої. Остання три рази не дається. Після чого свекруха або дарує нареченій подарунок (зазвичай щось з ювелірних прикрас), або кланяється вже майже невістці. Далі пов’язує хустину молодій на голову, та вже не пручається. Це символізує зміну статусу молодої з дівчини на молоду господиню. З зав’язаною хустиною молода піднімається з колін молодого, кланяється свекрусі, цілує її і робить з нею кілька символічних танцювальних па тримаючи свій вельон на плечі свекрухи. Існує також звичай, коли наречена в цей момент дарує подарунки родині нареченого. Перетанцювавши зі свекрухою, молода знову кланяється їй, цілує і дарує подарунок. Далі підходить до свекра, кланяється йому, цілує його і робить з ним кілька символічних танцювальних па тримаючи свій вельон на плечі свекра. Перетанцювавши зі свекром, молода знову кланяється йому, цілує і дарує подарунок. Ця процедура повторяється зі всіма братами та сестрами, бабусями та дідусями нареченого. Тільки, якщо в нареченого є молода незаміжня сестра – їй вельон одягається на голову. А якщо в нареченої є незаміжня сестра – наступною до танцю запрошується саме вона. Вельон, відповідно, одягається на голову. Далі наречена перетанцьовує з першою дружкою, другою дружкою і всіма незаміжніми дівчатами. Запрошуючи дівчину до танцю необхідно гарно поклонитись, поцілувати, одягнути вельон на голову, зробити кілька танцювальних па, знову поклонитись, зняти вельон і знову поцілувати. Перетанцьовувати потрібно зі всіма незаміжніми дівчатами навіть найменшого віку (навіть з дошкільнятами). Часом зустрічається звичай, згідно з яким наречена, після незаміжніх дівчат, перетанцьовує також з неодруженими хлопцями.
        Також в деяких місцевостях наречений сам знімає вельон з нареченої і, за кожну витягнуту з волосся гренадлю, або міцно цілує наречену, або кладе велику грошову купюру.
        Коли молода перетанцювала зі всіма дівчатами, вона складає в кілька разів вельон і, високо тримаючи його в руці, закриває очі, крутиться на місці, та кидає навмання дівчатам. Вважається, що хто з дівчат його зловить, той найближчим часом вийде заміж.
        В осучасненому варіанті цього звичаю нареченій знімають вельон, але кидає вона весільний букет. На такий випадок краще приготувати, максимально наближену до весільного букета, копію. Справа в тому, що оригінальний весільний букет має тверду і важку пластикову ручку, яка при невдалому кидку, може заподіяти серйозну травму.

 

Коли знімати вельон?

        Згідно давніх весільних звичаїв наречена має перейти в нову добу вже без вельона, тобто до 00.00. Але, насправді, цього звичаю майже не дотримуються. Час для знімання вельона треба вибирати на весіллі. Коли гості починають активно розбігатися додому, або, якщо їх привезли автобусом з іншого місця, сплять на столах, треба швиденько починати церемонію знімання вельона. В іншому випадку ризикуєте це зробити для 5-10 людей, котрі героїчно дочекаються цього моменту.
        І, звичайно, це дійство відбувається не раніше, аніж гості вийдуть з-за третього заходу за стіл.

 

 

Кидання весільного букета та підв’язки молодої.

        Західна весільна мода активно пускає своє коріння і в обрядову частину українського весілля. Все частіше та частіше можна побачити церемонію кидання весільного букета та підв’язки молодої. Виглядає це приблизно так: всі незаміжні дівчата стають під одну стіну в одну чи дві лінії. Молода, стоячи спиною до них, закриває очі і кидає їм через плече свій весільний букет. Завдання дівчат схопити його. Хто його схопить – той незабаром вийде заміж.
        Після цього в коло стають всі неодружені хлопці. Молодий сідає в центрі цього кола на стільчик. Молода танцює еротичний танець, ставить ногу на стільчик молодому між ноги і високо піднімає весільне плаття. Молодий зубами знімає з ноги підв’язку і кидає навмання нежонатим хлопцям. Хто з них зловив – той незабаром одружиться.

 

 

Коли кидати весільний букет?

        Весілля за європейськими звичаями, як правило, довго не триває. Тому момент кидання весільного букету підв’язки молодої визначається відповідно до сценарію весілля. Звичайно ближче до завершення весілля. Якщо використовується змішаний варіант українського весілля з елементами європейських традицій, тоді і букет і підв’язка займають час, коли мав би зніматися вельон.
           Наступна частина весілля теж має свої варіанти: український класичний  та європейський.
       На традиційному українському весіллі після того, як молода кинула вельон, вся весільна громада разом співає „многая літа” молодим, батькам молодих, бабусям і дідусям, братам і сестрам, дружбам і дружкам, старостам і старостінам, всім гостям, які прийшли на весілля, весільним господиням і поварам, музикантам, фото та відооператору, словом всім, хто долучився до весілля. Після цього або танцюється родинний танець, або батьки та молоді запрошують гостей до столу випити „на коня”. Весілля на цьому може не закінчуватися. Активної подачі страв за столом вже не буде, але годину-дві ще можна потанцювати.
        На весіллі з яскраво вираженими європейськими обрядовими елементами, після кидання весільного букету та підв’язки нареченої, гості та молодята танцюють спільний танець в колі. Після чого активної танцювальної програми вже немає – під легку фонову музику гості розходяться додому.

 

Розрізання весільного торта.

 

       Після знімання вельона і зав’язування молодій хустини, часто відбувається розрізання весільного торта. Молодята, тримаючись за руки, разом беруть ніж, відрізають з торта першу скибку і кладуть її на блюдце. Це символізує їх першу спільну роботу, як молодої сім`ї. Тримаючи це блюдце в руках, маленькими ложечками годують один одного цією скибкою торта. Це має символізувати, що віднині вони один одному будуть дарувати тільки солодкі хвилини.
        Після цього торт розрізається і ним частуються всі гості.

 

Організовуєте весілля у Львові? Рекомендуємо весільний каталог Girko.net

Джерело: www.tamada.lviv.ua 

• < Попередня
• Наступна >

від знайомства до колачин (відео)

Це зараз весілля дуже часто є святом для двох: наречені просто йдуть до рагсу, розписуються та святкують в вузькому сімейному колі. А от у наших бабусь-дідусів весілля було цілою театральною виставою (особливо в сільській місцевості), у якій в кожного була своя роль та обов’язки. Та й передувало йому дещо більше етапів.

Дошлюбне спілкування

У доінтернетну добу знайомство відбувалось під час вулиць, вечорниць, толок та різноманітних гулянь. Найчастіше хлопець та дівчина були з одного села (часто навіть знались-товаришували з дитинства) чи навіть одного «кутка». На цих «вечірках» молодь спілкувалась, співала пісень, займалась домашніми справами: дівчата пряли та вишивали, хлопці лагодили сітки та упряжу.

Це спілкування проходило під «контролем» старших (вечірня мати або батьки чи старші родичі) та було цілком невинним (наодинці дівчина могла бути з хлопцем поки сонце не сіло). Звісно траплялись випадки, коли дівчина йшла під вінець не цнотливою або й «приданим в подолі», але це засуджувалось та піддавалось ганьбі (дівчину, що була нестриманою били мотуззям від дзвонів, змоченим у солоній воді).

Хлопців також могли фізично карати за перелюб.

Змовини

Якщо дівчина та хлопець були одне одному до душі, то могли домовитись про дату, коли хлопець засилатиме сватів. Інколи між собою домовлялись батьки (у цьому випадку, якщо дівчині «жених» був не до душі – вона могла піднести гарбуза чи макогон).

Сватання

Це було особливе дійство з своїми традиціями. Свататись не можна було в середу та п’ятницу (пісні дні) та у травні – все життя будуть «маятись». Найчастіше сватались на Мясниці та від Великодня до Трійці. Хлопець разом з старостами йшов у дім дівчини (якщо не було попередньої змови та впевненості в результаті, йшли коли вже сонце сяде – щоб не світити гарбузом як відмовлять).

Свати в хаті не повинні буди сідати (Якщо сват сяде, то і діти потім у молодих пізно на ноги встануть), пити чи їсти (Якщо пити погодиться, то і діти п’яницями виростуть. Якщо умовлять поїсти, то і діти обжерливістю страждати будуть) доки не дійдуть згоди.

Як батькам він був до душі, отримував їх благословення та рушники від дівчини, а майбутня свекруха пов’язувала їй хустку. Якщо не прийшовся до двору – гарбуза, макогон та глузування (і вдруге посвататись вжене міг).

Після сватання батьки домовлялись про оглядини молодої та визначали день відвідин хати жениха (адже частіше дівчина йшла в невістки і батьки мали бути впевнені, що віддають дитину в хорошу родину).

Після всіх узгоджень та перемовин починалось святкування з піснями та гулянням. Ще кілька століть тому зовсім не дивовижею було сватання дівчини до парубка. Дівчина заходила в дім обранця зі словами: «Прийміть мене, мамо, я ваша невістка». Вона пропонувала хлопцеві руку, не заручаючись його згодою, і їй майже ніколи не відмовляли, бо це могло накликати нещастя.

Була ще й добре знана з книжок традиція, коли злочинця, засудженого до страти, могли помилувати, якщо котрась із дівчат висловлювала бажання взяти його за чоловіка.

Оглядини

Після сватання (зазвичай в неділю) молодий із батьками приходив, щоб оцінити наречену: чи не лінується, чи добру скриню наготувала, чи навчилась пряcти-шити-гаптувати, чи вміла господиня. Після оглядин, всіх просили до столу. Молодим давали одну ложку на двох та одну склянку, на знак того, що мають вчитись все робити разом.

Наступної неділі родина дівчини приходила на оглядини господарства жениха. Батьки намагались показати сина з кращого боку: працьовитого гарного господаря, який дбає про примноження господарства та зможе втримувати родину (інколи, щоб справити враження позичали в сусідів щось із худоби чи реманент). Також батьки вирішують скільки землі та худоби можуть дати майбутній родині. Коли про все домовлено, сідали святкувати.

Заручини

Після оглядин господарства жениха справляли заручини – обрядове закріплення згоди на шлюб. На заручини до хати молодої молодий приходив з батьками та родичами. Всі сідали до столу, молодих виводили на посад. Старший староста накривав рушником хліб, клав на нього руку дівчини, згори — руку хлопця і перев’язував їх рушником.

Після цього ритуалу молода перев’язувала старостів рушниками, а всіх присутніх обдаровувала хустками, полотном або сорочками. Потім починалося урочисте благословення молодих їх батьками. Батьки сідали на лаву, застелену кожухом, а староста підводив до них молодих за хустку: один кінець він тримав сам, а два інших — молоді. Батьки хлібом-сіллю тричі благословляли наречених, а молоді, стояли на рушнику та тричі вклонялися їм, приймаючи благословення.

По закінченні родичі обмінювалися подарунками, обдаровували наречених. На ознаку того, що дівчина й хлопець засватані, вони обмінювалися перстнями та отримували певні атрибути: наречений — барвінкову квітку, наречена — червону стрічку чи квітку. Після усіх церемоній вони вважалися зарученими і відтоді не мали права відмовлятися від шлюбу. Після заручин дівчина прикрашала голову віночком із квітів та стрічок і ходила так до самого весілля.

Дівич-вечір

Його влаштовували напередодні весілля як символ прощання з дівочим життям. Такі молодіжні вечори робили окремо в оселях молодої та молодого. Цей обряд слугував відокремленням наречених від нежонатої молоді. Дівчата на цій вечірці вили гільце: оздоблювали стрічками, квітами та букетиками колосків, виготовлених під час барвінкових свят, вишневе деревце або гілку сосни (готове гільце встромляли в хліб та прикрашали свічками, калиною, золоченими горіхами, яблуками, рутою). Гільце символізувало незайманість, красу та молодість.

Разом із завиттям гільця виготовляли маленьку квітку або вінки на голови для молодого і молодої як символ наречених. Листки барвінку для весільного вінка складали по три: один найвищий, посередині, а два менших збоку. Такі «букетики» перев’язували ниткою, туго накладали один на один, і знову перев’язували. Коли плетиво сягало потрібної довжини, то його кінці зшивали докупи (мав вийти обруч). Цю корону для молодої оздоблювали калиною, квітками та стрічками.

Одягання вінка супроводжувалося ритуалами. На долівці розстеляли біле полотно, на яке ставили хлібну діжу, зверху клали подушку. Наречена сідала на неї, після чого брат розплітав їй косу, а дівчата прикрашали голову весільним вінком. У більш давні часи всі ці дії виконувала мати. Старша дружка чіпляла молодому вінок до шапки чи капелюха, садовила біля нареченої на кожух і накривала їх рушником або посипала житом. Після цього молодих називали князем та княгинею, вони збирали дружину (весільний поїзд) та йшли запрошувати рідню і сусідів на весілля.

Запросини

Традиційно молоді з супроводом з бояр та дружок ходили просити на весілля. Молода в урочистому вбранні, заквітчана, обходила хати зі словами: «Просили вас батьки, і я вас прошу прийти на весілля до нас» та дарувала шишки (традиційна здоба). У кожній хаті вона кланялась всім присутнім (навіть малим дітям). Господарі ж давали дарунки, які збирали дружки, та дрібні гроші на «підківки до чобіток». Якщо в хаті була дівчина, то її просили приєднатись до кортежу. Після запросин гостей на весілля молода з дружками поверталася до свого дому і починала готуватися. Готувалась до приходу молодого з боярами і її родина: робили барикади, щоб свати не могли зайти до хати, готувались до викупу молодої тощо.

Бгання короваю

Це був символічний перед весільний обряд. Бгали коровай в п’ятницю або суботу в домі молодої або ж в обох молодих (залежно від регіону). Пекти коровай запрошували лише одружених та щасливих у шлюбі жінок (гарною прикметою було, якщо котрась із коровайниць була при надії). Кількість коровайниць мала бути парною, щоб молоді все життя були в парі.

Кожна з жінок приносила з собою щось із продуктів для короваю: борошно, яйця, масло тощо. Під час приготування молодиці співали ритуальні пісні. Згори коровай прикрашали фігурками з тіста: сонцем, місяцем, голубами та обручем з барвінком і калиною, а також забарвленою червоним шишкою.

Окрім короваю до весілля випікали й інші смаколики: шишки, дивені, лежень, полюбовники, гуски, калачики тощо. Після того, як коровай садили в піч, починались танці з діжею від тіста та лопатою, якою садили хліб до печі.

Весілля

Саме весілля можна умовно поділити на кілька частин: вдягання молодих, викуп нареченої, вінчання, забава, покривання молодої та повесільні обряди (комора, митвини, колачини, міни).

Ось так, наприклад, відбувався обряд одягання молодої на Чернігівщині:

Викуп нареченої

Молодий обирав парубків, які йшли з ним викупляти наречену. Боярин знімав з них шапки, до яких пришивалась червона стрічка або пучечок барвінку. Це парубоцьке товариство називали боярами, а наймолодшого – князем. Такі ж відзнаки були й у світилок, дівчат, що входили до свити нареченого.

Після розподілу ролей, молодий зі свитою їхав викупати наречену. У торзі брали участь бояри та дружки. Свідок з допомогою світилки намагався виторгувати місце молодому поряд із нареченою, обдаровував дівчат, що стояли на брамі. Дівчата погоджувалися лише за умови, що він складе на столі доріжку до молодої з грошей.

Окремо брат або племінник нареченої продавав її косу. Часто під час торгу друзі нареченого намагались пролізти під столом та зняти з нареченої чобіток – тоді її мають віддати без викупу. Після того, як наречену викуплено, жениха садили поряд з нею. Він цілував свою обраницю та дарував їй квіти, а батьки обов’язково запитували його: «Твоя наречена, не підмінили?»

Вінчання

Перед тим як йти до церкви, молоді просили у батьків благословення. Ця церемонія проводилася із хлібом-сіллю. На Гуцульщині обряд вінчання називали прощею: молодий і молода тричі обходили довкола столу і просили батьків пробачити за все, чим завинили перед ними. Йдучи до церкви, молода нерідко клала собі за пазуху залізний ключ або цілушку хліба. Виходячи з церкви, молоді з’їдали хліб, щоб жилося не вбого.

Весільна забава

Після вінчання батьки зустрічали молодих на порозі та благословляти їх з короваєм в руках на щасливе життя (у деяких регіонах вони чекали за замкненими дверима і молодий має до них достукатись). Мати молодої виходила зустрічати їх у вивернутому кожусі (щоб жили в достатку), а після благословення стелила кожух на лаві вовною догори та підсипала під нього жито і гроші (на цьому кожусі мали сидіти молодята).

До столу наречених заводив дружба, тримаючи їх за хустину (вважалось, що молода перебуває на певній «межі» – вже не дівчина і ще не жінка, і є надзвичайно вразливою, тому торкатися до неї руками не можна). У деяких регіонах старший дружба після того, як молоді переступили поріг б’є ременем по одвірках та не пускає гостей, поки не поб’є по кожній стороні дверей.

В інших дружки тримали молодого, щоб він не перетнув поріг, а молода мала встигнути тричі оббігти навколо стола. Вважалось, якщо встигне це зробити, то буде головною в родині. За ще однією традицією молодий має перенести дружину через поріг (таким чином він намагається обдурити демонів, щоб не викрали молодої дружини).

Місце за столом наречений викупляє у братів чи сестер молодої (за хустки чи прикраси) та дарує подарунки її родичам (тещі, наприклад, чоботи – у деяких регіонах зять має помити «мамі» ноги вином і водою та взути чоботи, інколи в середину клали солому, щоб тещі не було занадто добре). Після цього розпочиналось частування, яке перемежовувалось розвагами: танцями, іграми, забавами. Молоді в забаві участь майже не брали (були головними почесними гостями, яким всі намагались догодити).

Перед закінченням забави молоді ділили коровай та обдаровували ним гостей (малим дітям давали печиво-пташок, світилкам та дружкам дивені).

Покривання молодої

Цей обряд був завершальним етапом святкування. Молоду садовили на діжу, знімали весільний вінок, брат розплітав їй косу і мастив волосся маслом або медом (існував і обряд обрізання/обтинання коси: на Поділлі наречений відрізав косу ножицями, на Закарпатті – відтинав косу топірцем під час танцю) та покривали очіпком, хустиною. Традиційно вона двічі мала його зривати і тільки на третій корилась та дозволяла себе запнути (більше ніколи вона не мала права з’являтись на люди з непокритою головою – це було великою ганьбою та осуджувалось). Обряд покривання був останнім, що відбувався в хаті молодої. Після нього чоловік забирав дружину до свого дому разом з посагом.

Повесільні обряди

Комора

Молоду перевдягали в нову сорочку, свахи стелили їм постіль, дружби (бояри) або старший боярин сторожували біля комори чи стодоли, де спали молоді. Вранці свашки оглядали сорочку чи постіль молодих. Якщо дівчина виявилася чесною, то веселощі не мали меж: присутні стрибали по столах, лавах, кричали, співали. Матері дівчини надсилали подарунки і вістку про щасливий кінець шлюбної ночі, дякували за дочку.

Якщо ж дівчина виявлялася нечесною, веселощі припинялися й починалися пісні, що ганьбили рід молодої. Іноді на батьків дівчини вдягали солом’яні хомути, й весілля закінчувалося. У деяких регіонах парубки вивішували білий прапор на найвище дерево, який сповіщав про дівочу ганьбу. Тоді її брат мусив лізти на дерево, щоб зняти його, але йому всіляко перешкоджали, насміхалися.

Митвини та биття каші

На другий день весілля забава продовжувалась. Зранку молода йшла до криниці за водою, якою молоді та гості мали вмитись. Після цього вона била кашу та продавала її гостям, обсівала нею двір та худобу. На другий день зазвичай гуляли лише дорослі. Основною була червона символіка: пояси, стрічки, червона хустка чи запаска молодої, навіть горілку фарбували червоним соком. Усе мало символізувати щасливе народження сім’ї. У вівторок відбувалися гуляння під назвою «циганщина» (перевдягалися, крали курей, возили батьків на возі купатись).

Колачини

Відбувались через місяць після весілля в хаті батьків молодої. Молодята разом з батьками молодого та найближчими родичами приходили до них на гостину. Традиційно, молоді мали подарувати своїм батькам по 12 калачів, а в дарунок отримували полотно.

Серед мешканців Карпат був поширений обряд міни, під час якого тесть віддавав зятю те, що обіцяв при укладанні шлюбної угоди.

Також у перші місяці шлюбу влаштовували й інші обряди, покликані урізноманітнити спілкування молодих з родичами та свояками: сватини — жіноча вечірка в домі молодої, куди запрошувалися свахи; гостина — відвідування молодою своїх батьків; пропій — пригощання молодим весільних батьків та гостей, щоб запити своє господарство.

Маємо надію, стаття вам сподобалась. А якщо ви плануєте весілля в українському стилі, зверніть увагу на весільні сукні в нашому магазині. Дякуємо!

Весільні чини — Вікіпедія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Сваха і дружки вбирають наречену. Картина В. В. Васильєва «Вбирання молодої»

Весільні чини — ролі, що розподіляються між учасниками весільної церемонії.

Традиційне весілля східних слов’ян являє собою давній обряд, що йде ще з князівської старини. Весільне святкування уподібнювалося князівському бенкету, тому наречені йменувалися князем і княгинею^[1][2], а гості — їхніми приближеними, і товариші нареченого величалися «боярами» чи «дружками» (відсилання до дружинників).

У традиційному українському весіллі[ред. | ред. код]

Українське весілля — це багатоактова драма з багатьма дійовими особами, які виконували свої обрядові ролі. Сватання починав староста або сват. Із старостою виступала його дружина — старостиха. Функцію розпорядника весілля виконував боярин або дружко — одружений чоловік, бояр могло бути кілька, у цьому разі головним був найстарший. До почту молодих входили інші весільні чини, які виконували важливі функції: закосяни привозили наречену жениху, приданки, закосяни, свашки виконували обряд пов’язування намітки; світилка стежила, щоб не згасла свічка при виконанні обряду посаду — запрошення молодих посісти місце у покуті; брат нареченої продавав її; хлопці, родичі молодої, продавали її придане.

Усі весільні чини мали обрядові відзнаки: найповажніші перев’язувалися рушниками, інші чіпляли букети на піджаки і квітки на капелюхи^[3].

• Боярин, дружко́, дружба, шафер — товариш нареченого. Старший з бояр є розпорядником на весільних урочистостях. У традиційному весіллі ним був одружений чоловік, запрошуваний батьками молодого. Разом зі свахою відводив молодих до спальні (шлюбну постіль традиційно влаштовували на коморі), а потім урочисто проводжав їх назад до гостей^[4][5][6].
• Сваха, свашка — товаришка нареченої. У традиційному обряді свахою виступала одружена сестра нареченого, за відсутності — інша близька родичка. Разом з дружком вона відводила молодих до спальні, роздягала молоду та ін. Свашками називали присутніх на весіллі інших одружених родичок жениха. Вони готували шлюбне ложе, співаючи: «Ой, хто буде спати, Будем йому на постіль сла­ти: Соломку в головки, сінця під колінця, А м’яти під п’яти, Щоб було м’яко спати»^[7][8]
• Дружка, дру́женька, дру́жечка — дівчина з числа подруг молодої, запрошена на весілля. Найстарша за віком йменується старшою. Разом зі свашкою дружка збирала барвінок на вінок. Дружка веде торг з дружком в обряді викупу молодої^[9][10].
• Світилка — дівчина, що виконувала обряд тримання меча й свічки. Роль світилки грала неодружена сестра жениха, за відсутності — інша близька родичка^[11].
• Закосяни — весільні гості, що відвозять наречену до нареченого («їдуть за косою»)
• Прида́ни, прида́нки — весільні гості з боку нареченої, які пряму­ють з нею в дім нареченого з при­даним^[12][13].
• Староста, сват — чоловік, що сватає нареченого нареченій або наречену нареченому^[14][15].
• Старостиха — дружина старости, сватає з ним нареченого нареченій або наречену нареченому^[16].
• Підстароста — помічник старости^[17].
• Весільний батько, посаджений батько — чоловік, що замінює на весіллі справжнього батька нареченого або нареченої^[18]
• Весільна мати, посаджена мати — жінка, що замінює на весіллі справжню матір нареченого або нареченої

1. ↑ Князь // Словник української мови : в 11 т. —  : Наукова думка, 1970—1980.
2. ↑ Княгиня // Словник української мови : в 11 т. —  : Наукова думка, 1970—1980.
3. ↑ Українська минувшина. Ілюстрований етнографічний довідник/ Гол. ред. A. Пономарьов (1994)
4. ↑ Боярин // Словник української мови : в 11 т. —  : Наукова думка, 1970—1980.
5. ↑ Дружко // Словник української мови : в 11 т. —  : Наукова думка, 1970—1980.
6. ↑ Дружба // Словник української мови : в 11 т. —  : Наукова думка, 1970—1980.
7. ↑ Сваха // Словник української мови : в 11 т. —  : Наукова думка, 1970—1980.
8. ↑ Свашка // Словник української мови : в 11 т. —  : Наукова думка, 1970—1980.
9. ↑ Дружка // Словник української мови : в 11 т. —  : Наукова думка, 1970—1980.
10. ↑ Дружка // Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 202—203.
11. ↑ Світилка // Словник української мови : в 11 т. —  : Наукова думка, 1970—1980.
12. ↑ Придани // Словник української мови : в 11 т. —  : Наукова думка, 1970—1980.
13. ↑ Приданки // Словник української мови : в 11 т. —  : Наукова думка, 1970—1980.
14. ↑ Староста // Словник української мови : в 11 т. —  : Наукова думка, 1970—1980.
15. ↑ Сват // Словник української мови : в 11 т. —  : Наукова думка, 1970—1980.
16. ↑ Старостиха // Словник української мови : в 11 т. —  : Наукова думка, 1970—1980.
17. ↑ Підстароста // Словник української мови : в 11 т. —  : Наукова думка, 1970—1980.
18. ↑ Весільний // Словник української мови : в 11 т. —  : Наукова думка, 1970—1980.

Українська християнська сімейна обрядовість — Вікіпедія

Украї́нська сіме́йна обрядо́вість охоплює звичаї та обряди, пов’язані з відбуванням обрядів у побуті.

Сімейна обрядовість складається з весільних, родильних (пологових) і похоронних обрядів. У циклі сімейних обрядів сплелися дії, символи, атрибути, які виникли в різні епохи і повинні були забезпечити щастя, багатство, благополуччя сім’ї і захистити її членів від злих сил.

Родильні (пологові) обряди[ред. | ред. код]

Народження дитини було принциповою подією, тому, що ставало фактичним визнанням сім’ї. Бездітна сім’я традиційно вважалася неповноцінною. Жінки старалися приховати вагітність від злих очей (наприклад, старих дів), намагалися за прикметами визначити стать дитини. Особливо бажаними були хлопчики. Заздалегідь вирішувалося питання про повивальну бабку, від якої багато в чому залежав успіх пологів. Як правило, повитуху запрошували, коли пологи вже починалися, і вона приходила з хлібом, освяченою водою і цілющими травами — «зіллям». Вона здійснювала в хатині цілий ряд магічних дій, як вважалося, корисних для породіллі, — навстіж розчиняла вікна, відкривала замки, розв’язувала всі вузли. Все це пророблялося для полегшення пологів. Досвідчена повитуха надавала і практичну допомогу. При необхідності вона робила масаж, компреси, розтирання. Сам момент появи малюка на світ також супроводжувався обрядами, бо саме тепер намагалися визначити його характер, майбутній рід занять. Тому пуповину у хлопчиків перерізали на сокирі, у дівчаток — на веретені або гребені для прядіння. Відомі випадки, коли пуповину перерізали на книзі — хотіли, щоб дитина була письменною. Пуповину і послід звичайно закопували в землю, але іноді шматочки висушеної пуповини або «сорочки», в якій народилася дитина, використовували як оберіг або вірний засіб від безплідності. Потім наставала перша купіль, яка мала і гігієнічне, і магічне значення. У воду для дівчаток додавали «свячене зілля», мед, квіти або молоко, щоб ті були красивими, корінь оману для хлопчика — щоб був сильним. Малюка обсушували біля печі, яка розпалювалася, прилучаючи нового члена сім’ї до домівки. Сина загортали у сорочку батька, дочку — в материнський одяг. Безліч найнезвичайніших предметів використовували як обереги, які клали в колиску, у повивальник — шматочок вугілля, декілька зерен, сіль, підсолений хліб, ножиці та інше.

Дуже важливим був момент надання немовляті імені, оскільки добре вибране ім’я забезпечувало малюку щастя і добробут. Було прийнято давати імена за святцями (в межах 8 днів до і 8 днів після народження). Відомі випадки, коли незаконнонародженим дітям давали немилозвучні імена. Давні обряди вибору імені були повністю замінені церковним хрещенням — обрядом, який виконується на знак прилучення людини до Бога, християнської віри, очищає душу від первородного гріха. В цьому обряді величезну роль відігравали хрещені батьки дитини — куми. Їх звичайно вибирали серед близьких родичів (кума обов’язково повинна була мати дітей). Саме вони приймали малюка з рук священика, вносили його в будинок і клали на вивернену овчину — символ здоров’я і благополуччя, потім обов’язково обдаровували новонародженого. Інститут кумівства в Україні був дуже поширений. Хрещені батьки шанувалися нарівні з рідними і зобов’язані були всіляко піклуватися про хрещеників. Вони відігравали почесну роль на весіллях, брали участь у вихованні сиріт, але головною вважалася їх духовна спорідненість.

Незабаром після пологів (на 3—7—9 день) влаштовували «родини» — своєрідний очисний ритуал, оскільки породілля вважалася нечистою. У кімнату, де відбулися пологи, три дні не можна було заходити, до очищення жінка не могла доїти корів, ставити опару, місити тісто, торкатися ікон. У цьому відчувається відгомін дуже давніх язичницьких вірувань. У цей же період молода мати була особливо вразлива для зурочення і причини. Тому за допомогою повивальної баби вона організовувала гостину. Основними обрядовими елементами «родин» були ритуальне обмивання рук матері і повитусі, а також куштування спеціально приготовленої «бабиної каші» (з проса, гречки). Матір, дитину і бабу гості, які прийшли, повинні були обдарувати полотном імонетами. Батько брав у цьому обряді незначну участь. Пізніше відбувалися «одвідки» — сусіди, які приходили по черзі, родичі також приносили подарунки.

Закінчувався родильно-хрестинний обрядовий цикл святкуванням першої річниці народження дитини — «пострижинами». У сімейному колі за участю сусіда і кумів батько і повитуха стригли малюка. Спочатку на голові вистригали хрестоподібну фігуру, потім стригли наголо. Хлопчика при цьому садили на сокиру, дівчинку — на веретено. Повитуху за це нагороджували, вона також обдаровувала дитину. Всі присутні обов’язково дарували що-небудь малюку «на зубок». Обстрижене волосся ховали або закопували, щоб уникнути причини. Надалі в селянському середовищі не було заведено відмічати дні народження.

Весілля було однією з найважливіших подій у житті, а традиційний «весільний» ритуал — чудовим явищем народної культури, який складався з складного комплексу різноманітних елементів. В українців існувала своєрідна система дошлюбних стосунків, яка проявлялася у формі знайомства, залицяння, сватання і т.і. Звичайно молодь спілкувалася в межах свого села або вулиці, але не виключався вибір нареченого за межами місця мешкання. Традиційно місцями зустрічей були свята з танцями та іграми, спільна робота («толока»). Частіше за все молодь збиралася на «вечорниці», куди не пускалися дорослі. Для проведення вечорниць звичайно наймали хату (найчастіше у вдів), приносили їжу, влаштовували танці. Врешті-решт, основною функцією вечорниць був вибір судженого.

У більш ранні часи вибір нареченого цілком залежав від волі батьків, як, зрештою, і всі питання, пов’язані зі шлюбом.

Власне весільний ритуал складався з цілого ряду обрядів, необхідних для надання шлюбу юридичної сили. В українському середовищі шлюб вважався далеко не особистою справою, тому на нього мали великий вплив як родичі, так і оточення (друзі, дівоча і парубоцька громада, сусіди тощо). В основі шлюбу в Україні в XVI—XIX століття були «змовини», «згода» — певна угода, яка укладалася між батьками та родичами молодого і молодої за посередництвом сватів. Починаючи з XVII століття шлюбна угода оформлялася письмово (спеціальними документами — шлюбними або виновними листами), особливо коли молодим давали (дарували) земельний наділ. Церковне освячення шлюбу входило в побут поступово, починаючи з XVI — XVII століття аж до XIX століття, але скрізь поєднувалося з традиційними звичаями й обрядами.

Починалося все зі сватання, коли запрошені женихом старости (свати) з близьких родичів, взявши обрядовий хліб, йшли до батьків нареченої для отримання попередньої згоди на шлюб. Часто це відбувалося пізно ввечері для збереження таємниці. Вівся традиційний діалог (із згадкою мисливця і куниці, купця і товару, біблійних персонажів). Якщо згода була отримана, наречена пов’язувала сватам рушники через плече, а жениху подавала на тарілі хустку, нерідко виготовлену нею, потім запрошувала за стіл. У разі відмови дівчина повертала старостам принесений хліб, а жениху могла подати гарбуза.

Після успішного сватання відбувалися «оглядини» нареченої, а також достатку будинку і господарства молодого (іноді, щоб продемонструвати багатство, батьки жениха йшли на хитрість — брали у сусідів коня, мішки з зерном і т.і.). Потім наставали «заручини» — скріплення договору про шлюб, після якого відмова вважалася недопустимою і спричиняла, крім громадського осуду, ще і відчутний грошовий штраф.

Далі починався період підготовки до весілля, яке звичайно грали восени з Покрови (1 жовтня) до Пилипівського посту (14 листопада) або взимку з Хрещення (19 січня) до Масниці.

Передвесільні дії починалися з відправлення молодого і молодої на «запросини». Запрошували звичайно всіх родичів, сусідів. Наречена з дружкою заходили в будинок і, вимовляючи традиційну фразу: «Просили мамо і тато на хліб-сіль, і я прошу на весілля», — клали на стіл обрядовий хлібець- «шишку».

Обов’язковою обрядовою дією було прощання жениха і нареченої зі своєю свободою, акт їх відокремлення від несімейної групи молоді. Особливою ліричністю відзначався «дівич-вечір» напередодні весілля, який символізував перехід дівчини в новий статус. Подруги плели вінки і виготовляли «весільне гільце» — обліплювали тістом гілку сосни, вишні, черешні, випікали і прикрашали калиною, кольоровими стрічками. Вже в кінці весілля молода відламувала гілочки від «гільця» і роздавала дружкам. На вечорі у жениха виготовляли інший атрибут — весільну шаблю, також яскраво прикрашену. На весіллі ці предмети символічно об’єднувалися. Завершувався вечір «посадом» окремо в хатах жениха і нареченої, коли батьки благословляли молодих.

Церковне вінчання проводили іноді в один день з весіллям, іноді заздалегідь, але воно не було головною дією шлюбу. Якщо весілля чомусь відкладалося, звичай не дозволяв вінчаним жити разом. На вінчання молоді вирушали нарізно, отримавши батьківське благословення. Цікаво, що християнський обряд все одно набував у народі магічного характеру. Наречена могла класти за пазуху мак — від корости, а в кишеню — металевий предмет (ключ, ножиці, ніж) від зурочення. У шви одягу з цією ж метою встромляли голки, шпильки, у взуття могли покласти ягоди горобини, а на шию повісити прикраси з бурштину. Після вінчання молодих зустрічали біля будинку нареченої. Вони тричі кланялися її батькам, а ті підносили їм хліб-сіль. У цей же час звичайно відвозили посаг в будинок жениха (скриня, в якій дівчина з дитячих років збирала одяг, рушники, прикраси, і куди ніхто не мав права заглядати). У всьому весільному пересуванні молодих супроводжував «весільний поїзд» — супровід з бояр жениха і дружок нареченої. На шляху жениха декілька разів організовували «перейми», вимагаючи викуп за наречену. У самому весільному дійстві велику роль відігравали хрещені батьки. Протягом усього весілля здійснювався цілий ряд обрядів, які уособлювали ідею родючості і достатку: обсипання молодих зерном і дрібними грошима, переступання через кожух. Почесним гостем вважався чаклун, якого кликали, щоб захистити молодих від причини. Він розкидав по хаті шматочки підсоленого хліба, плюнувши тричі на схід, оглядав кутки, насипав в них жито, траву і золу (проти причини і на здоров’я молодих).

Весільний коровай

Обов’язковим було бучне гуляння, в процесі якого відбувався обряд дарування, поділ весільного короваю тощо. Найдраматичнішим моментом було розплітання коси і покриття голови молодої очіпком. Це символізувало перехід дівчини в заміжній стан. Відтепер вона не мала права ходити з непокритою головою, це сприймалося як великий гріх. За старовинними народними уявленнями, простоволоса заміжня жінка могла накликати хвороби і неврожай.

Наречену відвозили в хату жениха, де здійснювалося обрядове з’єднання — молодим перев’язували руки рушником або поясом. Існувало багато символів з’єднання — дві паляниці, «весільне гільце» і шабля, дві перев’язані ложки.

Весілля закінчувалося обрядом шлюбної ночі, який включав перевдягання молодої, виведення її до гостей, демонстрацію цнотливості. Ритуальне приєднання невістки до рідні чоловіка символізували розпалювання нею печі, приготування обіду, пригощання свекрухи. Другий день весілля знаменувався також рядженням — складними театралізованими діями, в яких злилися ігрові розважальні моменти і магічні дійства. Всі перевдягалися, зображаючи тварин, циган, убогих тощо З піснями і танцями вирушали до батьків молодої на млинці. Існував цікавий звичай зображати «фальшиву наречену». Гостей зустрічав дружок, одягнутий в лахміття, з кропив’яним вінком на голові, вимазаний сажею, і доводив матері нареченої, що він і є її донькою, аж поки не з’являлася справжня молода.

Весілля завершувалося порідненням двох сімей — «дякуванням». Потім ще протягом місяця відбувалися різноманітні взаємні візити, які остаточно оформляли створення нової сім’ї.

Весільні обряди, правила взяття шлюбу мали суттєві регіональні відмінності.

Оскільки українське суспільство з давніх давен відрізнялося особливим незалежним статусом жінки, то досить поширеним було сватання дівчини за парубка. За описом І. С. Нечуй-Левицького, дівчина, яка сваталася, приходила в хату до парубка, приносила хліб і сідала на лаву. Люди мали за гріх відмовляти дівчині. На Запорожжі існував цікавий звичай, коли дівчина чи незаміжня жінка могла обрати собі чоловіком засудженого до страти. На знак свого вибору вона накидала на голову засудженому свою хустку. У цьому випадку останній міг або згодитися на шлюб, і тоді страта відмінялася, вирок скасовувався, або не погодитися, і тоді засуджений страчувався. В історії Січі зафіксовані обидва випадки.

Обряди, пов’язані зі смертю людини, включають поховальні і поминальні. Смерть людини сприймалася і як величезне горе, і як необхідність. Неоднозначне ставлення до смерті обумовило формування складної системи поховальних обрядів, основою яких був культ предків. Всі дії, які супроводили поховання небіжчика, були спрямовані на забезпечення переходу душі покійного на «той світ» і охорону живих від шкідливого впливу духу вмерлого, адже вважалося, що дух за певних умов може повернутися. Після похоронів влаштовували поминки.

Про настання смерті прагнули дізнатися заздалегідь і, по можливості, підготуватися до неї. Немолоді люди готували смертний одяг, матеріал для труни, віддавали розпорядження відносно похоронів, поминок тощо. Існувало безліч прикмет, які провіщали людині кончину. Скрипіли стіни і балки в хаті, раптово зривалася зі стіни ікона, собака вила на будинок, на дах сідав пугач, ластівка або горобець влітали в хату, зірка впала з неба — все це були погані ознаки. Вірили в значення снів — на смерть снилося зведення нової хати, коні, церковний дзвін, про те, що випав зуб тощо.

Біля вмираючого рідні старалися бути невідлучно, щоб полегшити йому відхід з життя. Для цього відчиняли двері, вікна, робили в стіні хати отвори. Після настання смерті завішували дзеркала і виливали всю воду, яка була в будинку. Небіжчика обмивали, а предмети, що використовувалися для цього, ретельно закопували в землю — щоб не нашкодили живим. Потім вмерлих обряджали, звичайно в новий одяг, взували рідко. При похованні неодружених дівчат або юнаків використовували деякі елементи весільної обрядовості. Так, дівчину одягали у весільний одяг, на руку ліпили перстень з воску, пов’язували весільний рушник, розплітали коси. Юнаку прив’язували до пояса червону хустку. Існував звичай вибирати небіжчику пару з числа живих. Вибрані «князь» або «княгиня» грали роль жениха або нареченої, а потім — безутішних вдівців.

Труна звичайно виготовлялася безвідплатно сусідами або родичами. Характерна назва «домовина» свідчила про те, що цей останній притулок сприймався аж ніяк не по-християнському. Про це ж свідчить і звичай класти в труну супутні предмети. Крім хліба і солі, вмерлим вагітним могли покласти повивальник, дітям — іграшку, курцям — люльку. Іноді за пазуху клали три хлібці. Прийнято було також класти обрізані ще за життя покійного нігті і волосся.

Ховали звичайно через три дні після смерті, і в похоронах брало участь, як правило, все село. Тут також дотримувався цілий ряд ритуалів. Труну виносили «ногами уперед», іноді спеціально тричі зачіпаючи за поріг. Ворота могли пов’язати рушником або червоним поясом, а в хліві розсипали овес, щоб худоба не пішла за господарем. Після винесення хату вимітали, підлогу мили або посипали зерном. Відкриту труну звичайно несли на руках або везли на возі, потім, забивши, опускали на рушниках в могилу. Кожний присутній повинен був кинути жменю землі. В Україні було прийнято «печатати могилу» — сипати першу землю на труну хрестоподібно. Обов’язковою була поминальна трапеза з вживанням ритуальних страв, зокрема куті. За столом на покуті покійному залишали місце, кладучи для нього хліб і ложку. Такі ж поминки влаштовувалися через день, дев’ять і сорок днів, потім через рік. З сороковим днем було пов’язане традиційне уявлення про остаточний відліт душі. Надалі поминальні обряди поєднувалися з релігійними святами.

Існували певні правила для поховання померлих не своєю смертю, нехрещених дітей, самогубців, чаклунів і відьом. Їх душі вважалися найбільш небезпечними і шкідливими. Таких небіжчиків ховали за огорожею кладовища, священики відмовлялися їх відспівувати. Ці могили завалювали гілками, камінням, сміттям. Тих, кого вважали чаклунами, ховали звичайно обличчям униз, здійснюючи над тілом складні маніпуляції (забивали в груди осиковий кілок, кололи тіло шилом, засипали очі маком і т. д.). Таким чином намагалися максимально знешкодити злу душу.

• Воропай П. Звичаї українського народу. — К.: Оберіг, 1993. — 590 c.
• Гріненко Г. В. Хрестоматія по історії світової культури. — М.: Юрайт, 1998. — 669 с.
• Грушевський М. С. Нарис історії українського народу. — К.: Либідь, 1991. — 398 с.
• Історія світової культури. — Либідь, 1994. — 320 с.
• Історія української літератури ХХ ст. — У двох книгах. /за ред. В. Г. Дончика. — К.: Либідь, 1994.
• Історія української культури /За загал. ред. I. Крип’якевича. — К.:Либідь, 1994. — 656 с.
• Ковальчук О. В. Українське народознавство. — К.: Освіта, 1992.
• Конобродська Валентина. Поліський поховальний і поминальні обряди. Т. 1: Етнолінгвістичні студії. — Житомир, 2007. — 356 с.

Весілля — Вікіпедія

Весі́лля — комплекс церемоній і обрядів, часто народних традицій, пов’язаних з укладенням шлюбу; має етнічні, релігійні, географічні та інші особливості в різних народів і у різних країнах.

На кінець ХХ ст. зберігаються 2 основні тенденції у справлянні весіль у світі — з одного боку, під впливом глобалізації весільний обряд набув універсального космополітичного вигляду (особливо при міжетнічних, міжконфесійних, міжрасових і т. зв. міжнародних шлюбах), з іншого — існує стійка тенденція до «етнізації» весіль і всіх пов’язаних з ним традицій, навіть у середовищі містян, в тому числі і в Україні.

Прикметними особливостями сучасності є ускладнення організації і влаштування весіль. Якщо ще з радянських часів, у міському середовищі з’явилася традиція запрошувати тамаду (традиція походить від грузинів), в чиї обов’язки входили забезпечення і підтримання доброго настрою, організація розваг, різноманітних конкурсів тощо (такою людиною міг бути або родич, або знайомий), то вже з сер. 1990-х цю роль на себе перебрали спеціальні фірми, івент-компанії (від англ. event «подія»). Ще одна модна тенденція з Заходу — організація весілля цілком і повністю спеціалізованими фірмами, т. зв. весільними агенціями, що нерідко відповідають, починаючи від запрошення гостей і до підбору квітів на весілля (зазвичай, усі деталі окремо обговорені і прописані в контракті). Як і по всьому світу, поширення набувають оригінальні весілля, що ґрунтуються на тому, що оскільки весілля є особливим днем, то і проведено воно має бути в особливий спосіб.

Існують передподружні студії, коли або а) подружжя навчається відповідальності у майбутньому подружжі; зазвичай, цією процедурою рядить церква чи інша релігійна організація; б) подружжя чи кожен (або бодай один) з подружжя повинен показати обізнаність у тому, що може мати цінність як знання для майбутнього сімейного життя. Так, в Естонії, по зернах і колосках, наречена повинна визначити злакові культури, що вирощуються на полях [Естонії], розповісти, які страви можна з них приготувати.

Шлюбна ніч

До першої шлюбної ночі коту випікали спеціальний хліб, аби його задобрити і посприяти родючості подружньої пари^[1].

Із сорокою також пов’язана весільна сорочка молодої, яку після шлюбної ночі виносять з комори і танцюють навколо столу, стрибаючи по лавах. Такий танець називають «сороку скакати». Вірогідно, цей обряд має символічний зв’язок із тілесною сорочкою і первісно належав до жіночих ініціальних ритуалів культу Роду^[1]

Обрядовість у весіллі сьогодні[ред. | ред. код]

У Греції весілля проходило у три етапи, що включали підготовку нареченої до весілля, приведення нареченої до будинку нареченого та весільний бенкет у його домі. Церемонія містила низку різноманітних обрядів.

Набув поширення весільний туризм під час медового місяця, у тому числі з незвичними нотками. Так, готель «IKEA Sovhotell», що розташований у самому центрі шопінг-центру в Стокгольмі має номер для молодят.

«Оригінальні весілля»[ред. | ред. код]

«Оригінальні весілля» — маскультні явища, як «підводні, повітряні», «на робочому місці», «в потязі, на велосипедах» та інші весілля. Ще одним різновидом «оригінальних весіль» є масові весілля. При цьому в деяких народів світу такі весілля є навіть традиційними, в тому числі і в зв’язку з економією витрат, — наприклад, у певний, відведений для цього традицією, усталений час (або пору року) або весілля родин з великим числом дітей (наприклад, на Кавказі практикувалось навіть одруження братів з однієї родини на сестрах з ін. з одночасним весіллям).

Незвичайність весілля нерідко пов’язана з незвичайністю осіб, які беруть шлюб — наприклад, весілля партнерів, що мають значну вікову розбіжність або різницю в ін. аспектах, об’єктивних або суб’єктивних, що робить союз «молодих» (у сенсі наречених) саме́ по собі незвичайним. До таких випадків відносяться і т. зв. «пізні» або «повторні» весілля, тобто весілля (або його повтор) осіб, що мають значний вік.

Немаловажним чинником сучасних «оригінальних весіль» нерідко стає комерціалізація, наприклад, проплаченість якихось особливостей весільної церемонії спонсорами, можливість у такий спосіб прорекламуватись якомусь закладу, фірмі-організатору, спонсору або виробнику, ЗМІ тощо; бажання молодих потрапити у хроніку новин або навіть у Книгу рекордів Гінесса.

Безумовно, основним психологічним рушієм для організації незвичайного весілля лишається бажання організувати особливий день особистого життя по-особливому.

Деякі приклади «оригінальних весіль»

• У квітні 2007 року американці Джоанн Гемлін і Чарлі Геффеман справили весілля у місці, де познайомилися декілька років перед цим, а саме — у відділі молокопродуктів супермаркету. Причому компанія-власник продуктової крамниці оплатила бенкет для гостей, оздоблення зали відділу і навіть випивку для випадкових відвідувачів-покупців закладу.
• Сімейне подружжя з Малайзії Чан Сум Бенг (64 роки) і Чу Кіт Гар (61 рік), потрапили до Книги рекордів Гінесса завдяки проведенню повторного весілля у його 37-у річницю у формі стрибків з парашутами, як найстарше подружжя, що зважилося на такий крок.
• весілля у крижаній церкві та шлюбна ніч у крижаному готелі в іглу (Румунія)^[2].
• церемонія в ополонці; на підвісних канатах над прірвою

Мистецтво у весіллі, весілля у мистецтві[ред. | ред. код]

Традиційні весільні обряди самі́ по собі є формою народного театру. В Україні з весіллям також пов’язаний цілий комплекс весільних пісень, що зазвичай, виконувалися під час його проведення.

За сучасності традиційним (з радянського часу) музичним супроводом весільної церемонії, зокрема, церемонії офіційної реєстрації шлюбу в органі реєстрації актів громадського стану (РАГС) став весільний марш Ф. Мендельсона.

Тема весілля є популярною в мистецтві, зокрема, образотворчому (наприклад, у творчості українського художника М. К. Пимоненка), і в кіно (кінострічки: радянські «Весілля» 1944 року і «Весілля у Малинівці» 1967 року, британська «Чотири весілля і одне поховання» 1994 року тощо).

Ювелірні прикраси та аксесуари[ред. | ред. код]

Історичні весілля і оригінальні весільні церемонії[ред. | ред. код]

Масові весілля[ред. | ред. код]

Мосове весілля

Масові весілля — це види весіль, де факт вінчання, весільної церемонії проходять багато пар водночас. Мають місце у ряд районів з буддійською релігією, ісламською, почасти — протестантською^[3]; у регіонах, де скупчено незаможне населення у країнах, що розвиваються, з метою зменшення витрат на проведення весілля.

• 16 жовтня 2008 року в Нагірному Карабасі відбулось одночасне весілля 675 пар, фінансові видатки на яке, а також на щедрі подарунки молодим, узяв на себе відомий російський бізнесмен—земляк.

Весілля публічних осіб[ред. | ред. код]

За сучасності весілля публічних осіб нерідко також стають публічними подіями або принаймні подією, яка потрапляє в розряд новин дня, наприклад, восени 2005 року в Україні і за її межами достатньо широко висвітлювалося весілля дочки прем’єр-міністра України Юлії Тимошенко Євгенії та англійського рок-співака Шона Карра.

Ще більшої ваги мало за давніших часів, а подеколи має і тепер (наприклад, у сучасних монархіях) весілля історичних осіб, зокрема, можновладців, скажімо, весілля монархів є подіями державного значення. Весілля як «історично значуща подія» — це так звані династичні шлюби, в результаті яких нерідко перекроювались кордони цілих держав. Скажімо, весілля католицьких королів Фердинанда Арагонського та Ізабелли Кастильської у 1469 році мало наслідком утворення централізованої іспанської держави, і фактичну втрату незалежності Арагону і Каталонії.

В Україні[ред. | ред. код]

Українські традиційні весільні обряди виникли на основі давньослов’янських, хоча з часом набули ряду локальних відмінностей (наприклад, весільна обрядність у гуцулів на Закарпатті). На процес проведення обрядів, також вплинуло введення християнства.

Українські весілля повсюдно зберігали певні елементи архаїки (в тому числі і дохристиянської), являючи собою театралізовані дійства, супроводжувані безліччю обрядів, ритуалів, народних пісень тощо. При всій різноманітності весільних обрядів в Україні в них чітко виділяються такі складові частини:

Для сватання характерні були традиційна розмова старостів з батьками нареченої, обмін хлібом, перев’язування нареченого хусткою, а старостів — рушниками на знак згоди укласти шлюб.

Це підтверджувалося під час заручин в присутності всіх родичів молодих.

Поетичним звичаєм українського весілля було гільце — прикрашання зеленої гілки квітами, стрічками, колосками, яке символізувало красу, молодість, а також прощання нареченої з дівуванням. За гільцем збиралися пекти коровай — обрядовий хліб.

Безпосередньо у весіллі, крім родичів молодого та молодої, брали участь їхні друзі — бояри, дружки, світилки, приданки тощо. Вони разом з музикантами становили весільний поїзд.

Традиційні весільні обряди в українців співіснували і співіснують з релігійним — вінчанням у церкві. Характерно, що вінчання у церкві, як привнесений до народної традиції обряд не особливо сильно приживався у народі. До XVII ст. часто практикувалось весілля без вінчання, а вінчання могло проходити значно пізніше, навіть через декілька років^{[джерело не вказане 2963 дні]}. Після входження українських земель до складу Російської імперії, проведення вінчання було визнано владою обов’язковим. З боку селян ставлення до вінчання після цього стало як до податків — тобто як до обов’язкової повинності^{[джерело не вказане 2963 дні]}. Вінчалися в церкві на другий день весілля — у неділю.

Весільним одягом в той час було традиційне вишите українське народне вбрання. На весілля одягали нові речі, які можна було носити пізніше. Традиція вдягати білу сукню масово ввійшла лише в середині 20-го століття. На Західній Україні подеколи і досі справляють весілля в традиційному народному одязі. З 2000-х почастішали випадки проведення весілля в традиційному українському одязі і на решті України.^[4]

У зв’язку з релігійними традиціями, весілля узгоджують з релігійним календарем. Так, сезон весіль починається після Великого посту.

Нові тенденції[ред. | ред. код]

У роки радянської влади з огляду на панівну ідеологію новації впроваджувалися в тому числі і у весільну практику, зокрема, з’явились такі поняття, як «червоне весілля», «робітниче/шахтарське весілля», «комсомольське весілля». Парадоксальним було «безалкогольне весілля» на початку 1980-их рр. в період чинності «сухого закону».

Однак, деякі з радянських нововведень, міцно увійшли до сучасної весільної обрядності українців — наприклад, функціонування т. зв. «палаців урочистості (урочистих подій, одруження, шлюбу тощо)», в яких проводиться урочиста церемонія офіційної реєстрації шлюбу (т. зв. «розпис»), що в радянський час, конкуруючи з позірно забороненим вінчанням, міг бути шикарно обставленим, в тому числі за участі представників громадськості (подеколи влади), трудового колективу тощо. Ще одна з недавніх (започатковано за СРСР) традицій прижилася під час сучасного українського весілля — відвідання, нерідко з покладанням квітів, і обов’язковою фото- і відеосесією пам’ятних місць у тому чи іншому місці або місцевості. Кожне українське місто, навіть незначне, має таке своє місце (нерідко місця). Зазвичай, ними стають центральна площа або вулиця міста (села), монумент або музей відомому земляку, пам’ятники засновникам поселення, історичним особам, військовим звитяжцям (наприклад, козакам; невідомому солдату, що загинув у роки 2-ї світової війни тощо), будинок місцевої адміністрації або просто прикметна споруда, монумент чи природний об’єкт, наприклад, традиційними для Києва такими місцями є пам’ятник засновникам Києва, Михайлівський Золотоверхий і Софійський собори, Алея невідомого солдата тощо; у Полтаві — Біла альтанка і пам’ятник Галушці; у Запоріжжі — Хортиця тощо. В Криму є весільна традиція, що, ймовірно, походить, від татар, пов’язувати на спеціальному «весільному дереві», що, зазвичай, стоїть осібно за населеним пунктом, молодими смужечок.

Сучасне українське весілля, в тому числі і форма його проведення, особливо в містян великих міст центру і сходу країни (Київ, Дніпро тощо), значною мірою, залежить від вибору і смаків (часто фінансової спроможності) молодих та їх батьків і родичів. На заході (наприклад, Львів) значною є роль Церкви у весільних обрядах.

Правило 53 Лаодикійського собору. Не подобає християнам, що ходять на весілля, скакати чи танцювати, але скромно вечеряти та обідати, як личить християнам^[5]. Алфавітна синтагма свідчить що «тепер правилом цим нехтують».^[6]

Весільний одяг

Доподружнє життя

Весільні ритуали

Подружжя та шлюб

Обдаровування

Посаг

Перша шлюбна ніч

Особливості національного обряду

Весільні страви, частування

Весільний танок

Весільна пісня

Шлюб та соціалізація

• Українська радянська енциклопедія : у 12 т. / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1974–1985., Том 2., К., 1978, стор. 203
• Весілля, кн. 1—2., К., 1970
• Культура і побут населення України, К.: «Либідь», 1991
• Порсова Людмила Брак чудаков // «Сегодня» за 31 жовтня 2008 року (рос.)

Добавить комментарий Отменить ответ

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Комментарий *

Имя *

Email *

Сайт