Звичаї та обряди на весіллі в Україні

обряди на весіллі

Традиційне українське весілля багата на різні обряди і звичаї, які настільки щільно вросли в уми людей, що дотримуються й досі, хоч і в дещо видозміненій формі. Старовинні обряди на весілля – це старі добрі традиції, які допомагають пізнати побут і культуру наших предків. Можливо, дуже скоро весільна мода повністю викорінить давньоукраїнські обряди на весілля, але сьогодні більшість молодят як і раніше шанують звичаї своїх предків, хоча вони і носять більш розважальний характер, є частиною шоу-програми на весільному торжестві.
Давайте розберемося, які обряди на весілля не тільки існували в минулому, але і дожили до наших часів.

Обряди на весіллі:

1. Обряд сватання.
2. Обряд оглядин.
3. Заручини.
4. Дівич-вечір.
5. Святкування традиційного весілля.
6. Перша шлюбна ніч.

 

 

Обряд сватання

Обряд сватання

Ні одне весілля не відбувалася без сватання. В Україні обряд сватання відбувався наступним чином: навчені досвідом наближені до молодого чоловіка з добре підвішеними язиками і даром переконувати, йшли групкою по селі до хати молодої. Щоб хата була пізнавана, наречена заздалегідь дбала про те, щоб барвисто її розписати, хоча і бували випадки, коли свати заходили не в той будинок. Надалі свати переконували наречену і батьків в тому, яка хороша партія дівчині випала і в кінцевому підсумку наречений йшов з порога будинку своєї обраниці або з рушником, символізує згоду, або з гарбузом, що свідчить про відмову.

Такий весільний обряд прижився і в сучасності. Втім, наречений йде свататися до нареченої, вже наперед знаючи, що відповідь буде позитивною. Традиція з гарбузом зійшла на немає, та й наречений частіше ходить без свити. А під час сватання часто відбувається перше знайомство батьків нареченої та нареченого і обговорення планування майбутнього торжества.

Обряд оглядин

Обряд оглядин

Цей обряд на весіллі пов’язаний з візитом батьків нареченої в будинок нареченого, в рамках якого батьки оглядали місце, в якому доведеться жити їх дочки. Наші предки нерідко позичали у сусідів дорогі речі, столове срібло і предмети меблів, щоб справити позитивне враження на батьків нареченої.

Сьогодні обряд також дотримується, однак частіше закінчується звичайним застіллям і обговоренням планів з організації весілля. Часто під час такого весільного обряду обговорюються питання майбутнього спільного побуту молодих і порушуються фінансові питання.

Заручини

Заручини

Заручини – це обряд весілля, коли в плани молодих про одруження присвячувалися родичі і друзі з найближчого кола. Зазвичай такий обряд завершувався благословенням з боку батьків.

Дуже часто в сучасній Україні обряд заручин не дотримується. Нареченим і нареченою молоді люди вважаються відразу після того, як чоловік зробив пропозицію, а дівчина його прийняла. Минулого молоді під час заручин обмінювалися срібними кільцями, сьогодні досить одного кільця, презентованого чоловіком жінці.

 

Девіч-вечір

Під час дівич-вечора, нам більш відомого як дівич-вечір у домі нареченої збиралися родички по жіночій лінії і найближчі подруги. Спільними зусиллями випікався весільний коровай, співалися пісні, а потім дівчині розпускали косу на знак прощання з дівуванням.

Сьогодні дівич-вечір – це свого роду відрив перед подружнього життя, геть-чисто позбавлений того сакраментального значення, яке в нього вкладався в минулому.

Святкування традиційного весілля

Ранок перед весіллям молодята проводили в рідних оселях. Одягали наречену подружки, а в будинку нареченого вирішувалися останні організаційні питання, що стосуються транспорту і підготовки подарунків для викупу. Наречений, його друзі і родичі сідали у весільний кортеж і тричі об’їжджали село. По дорозі або біля входу в будинок нареченої їм могли зустрітися її родичі і попросити викуп, який виплачувався грошима і подарунками.

Також жодне українське весілля не обходилося без вручення молодим короваю і благословення, першого танцю молодих, обряду зняття фати і провязывания хустки, а також обряду на весілля з обмиванням ніг тещі нареченим.

Перша шлюбна ніч

обрядом на весілля, пов’язаній з першою шлюбною ніччю, також підходили досить відповідально. Подружки нареченої готували молоду до інтимної близькості з нареченим, готували місце і молоду виряджали в спеціальну вишиванку.

На наступний ранок постіль молодят обов’язково оглядали в пошуках докази чистоти і невинності нареченої. Якщо докази знаходилися, весілля продовжували відзначати другий день. В іншому випадку наречений вивішував на будинку простирадло, що знаменує ганьба нареченої.

Ось такі обряди на весіллі були притаманні нашим предкам. Дуже багато збереглися і до теперішнього часу, хоча і зазнали зміни.

Обряди на весіллі: відео

 

 

.

Звичаї та обряди: весілля по-українськи

Звичаї та обряди: весілля по-українськи

На Кафедру культурно-дозвіллєвої діяльності завітали незвичайні гості – Фольклорний гурт «Гречаники» із смт. Велика Димерка (Броварський район, Київська область).

Учасники гурту є справжніми берегинями автентичних обрядів, пісень та весільних забав. Саме цією славною спадщиною вони приїхали поділитись із сучасною молоддю – студентами-культурологами.

Традиційні обряди та звичаї, про які розповіли гості університету, склали основу театралізованого дійства «Особливості весільних обрядів в різних регіонах України» (постановник – викладач кафедри Світлана Куцак).

Учасниці гурту (найстаршій з них – 80 років(!) ще від своїх бабусь та прабабусь чули обрядові ліричні пісні, порядок певних дійств і ритуальні обряди, яких мали дотримуватись молоді під час підготовки до весілля. Використання традицій у театралізованому дійстві додало постановці «живого», емоційно насиченого та максимально приближеного до реальності забарвлення.

А виконання фольклорним гуртом «Гречаники» обрядових пісень, що звучали під час розплітання коси нареченій, прикрашання весільного гільця, обдарування молодих стали цікавим відкриттям для сучасних студентів, які з великим задоволенням занурились в атмосферу весільного дійства.

Традиційний український обряд весілля умовно поділяється на три цикли: передвесільний, власне весільний і післявесільний. У різних етнографічних районах України кожному з них були властиві свої ритуали, обряди і звичаї. Тому під час вистави ведуча завжди робила акцент на тому, з якої місцевості запозичено певний обряд.

До передвесільного циклу належать обряди, пов’язані з досягненням згоди молодих та їх родин на шлюб: запити, сватання, оглядини й заручини. Запити – це попереднє розвідування родиною молодого про наміри батьків молодої. Цей термін був поширений переважно на Харківщині та Сумщині; на Чернігівщині й Кіровоградщині – «допити», на Івано-Франківщині – «визнавки». На розвідини йшли мама або тато молодого чи хтось із близьких родичів. У кінці XIX – на початку XX ст. звичай попереднього розвідування щодо згоди на сватання перетворюється у ввічливе попередження про прихід сватів.

Сватання – перша зустріч представників молодого з молодою та її батьками для досягнення згоди на шлюб. В Україні посередників у сватанні найчастіше називали «старостами», але траплялися також назви «сват», «посланець», «сватач», «говорун». У старости просили близьких родичів, поважних одружених чоловіків. Оскільки успіх сватання залежав і від уміння вести розмову, то, обираючи старшого старосту, брали до уваги такі риси вдачі як комунікабельність і дотепність. Сватати дівчину вирушали пізно ввечері, щоб, на випадок відмови, зберегти сватання у таємниці.

На Черкащині, привітавшись, старости починали традиційну розмову про мисливців, що натрапили на слід куниці (олениці)-красної дівиці, чи купців, що дізнаються про товар тощо. Після традиційних вітань і промов старостів, кликали дівчину й прилюдно запитували її згоди на шлюб. Відповідь нареченої була обов’язковою і вирішальною.

На знак згоди сватів перев’язували рушниками або підносили їм на хлібі хустки чи рушники. Нареченому дівчина затикала хустку за пояс або пов’язувала її. У випадку відмови старостам підносили гарбуз або макогін (на Західній Україні). Саме такий обряд-сватання на Черкащині відтворили студенти 4-го курсу заочної форми навчання.

«Прийміть мене, мамо, я – ваша невістка!» – такими словами, як не дивно, два століття тому дівчина починала сватання. Згідно з існуючими звичаями, вона мала на це таке саме право, як і хлопець. А раніше хлопці лише подекуди наважувалися свататися до коханої. Сватання дівчини як відгомін матріархату здавна побутувало у різних народів і не суперечило традиційним шлюбним ритуалам. Але вже за середньовіччя цей звичай почав сприйматися як небажана форма сватання. Певний виняток становили українці, у середовищі яких обряд сватання зажив новим життям. Цьому сприяло, зокрема, те, що через постійні війни чоловіки надовго йшли з рідної домівки, а сім’ю очолювали жінки. Недаремно тоді побутував вислів «взяти замуж» – замість пізнішого «вийти заміж».

Дівчина пропонувала хлопцеві руку, не заручаючись його згодою, причому їй дуже рідко відмовляли, бо це могло накликати нещастя. Про силу цієї традиції свідчить звичай, що існував у XVIII ст.: злочинця, засудженого до страти, могли помилувати, якщо котрась із дівчат висловлювала бажання взяти його за чоловіка. Проте в міру того, як зростала роль чоловіків у суспільній сфері, такі звичаї поступово забувалися. І вже наприкінці XIX ст. ініціатива у сватанні цілком перейшла до парубків, а роль дівчини звелася до сором’язливого колупання печі та подавання старостам весільних рушників.

Дівич-вечір – прощальний молодіжний вечір, на якому наречений і наречена прощалися з дівочою і парубоцькою громадою та переходили в стан одружених господарів. Окрім приготування вінків і весільного деревця, на цьому вечорі ще здійснювалися такі обряди: посад, розплітання коси нареченій, вбирання вінка, обмін подарунками молодими та ін. Посад відбувався окремо в домі нареченого і нареченої, і був не лише прощанням з дівуванням і парубоцтвом, але й благословенням дочки і сина на подружнє життя.

Особливе значення мав обряд розплітання коси. Автентичний Велико-Димерський обряд розплітання коси і продемонстрували студенти. Драматургія студентів поєднувалось зі співом гурту «Гречаники».

Потім дівчину садили на вивернутий кожух, що символізував жертовну тварину і за тотемними віруваннями був запорукою майбутнього добробуту. Традиційно косу нареченої починав розплітати її брат (в інших випадках – мати, старша дружка, батько, домовий староста). При цьому з голови молодої знімались її стрічки, прикраси, які, якщо у неї була молодша сестра, вона забирала їх собі, якщо ні – прикраси кидались у воду.

Заплівши наречену, їй на голову вдягали головний убір, який на різних територіях України також мав свої відмінності. У сучасному виконанні цей ритуал спростився до вплітання у волосся нареченої барвінку. Завтра наречена вперше одягне намітку, що відповідатиме її новому соціальному статусу.

Наречений, приходячи в дім дівчини. приносив гільце, весільні свічки та калину. Наречена, взуваючи черевика, мала вгадати, що усередині: якщо гроші – буде багата, якщо цукерки – матиме солодке життя.

Гільцем називають маленьке деревце або велику зелену гілку, зрубану в лісі молодим зі своїм дружбою у благословенний час, до полудня. Завершувався дівич-вечір спільними танцями та розвагами. Студенти відтворили старовинний танок «Гречаники». Молоді підходять до матерів і цілують коровай на «хліб-долю», просять пробачення та благословення на шлюб. Мати, обсипаючи молодят житом, відповідає: «Бог благословить!».

До речі, протягом усього весілля здійснювався цілий ряд обрядів, які втілювали ідею родючості та достатку: обсипання молодих зерном, сушеними фруктами, дрібними грошима, переступання через кожух. Усі вони мали підтекст – продовження роду – і сягають у часи язичницьких вірувань наших предків.

Довгоочікуваним для молоді був момент, коли старший дружка розтанцьовував гільце. Хто зірве найбільшу квітку, той скоро вийде заміж. Розтанцьовували гільце за традиціями Одещини, яка межує з Болгарією, тому й етнічні мотиви були відповідними.

На Київщині найулюбленішим і відомим був танок «Ой лопнув обруч коло діжечки», який відтворили студенти та гості заходу.

Важливо також підкреслити той факт, що українські костюми, які вдягали дівчата та жінки в Черкаській, Чернігівській, Київській та Волинській областях, є автентичними й належать до приватної колекції студентки Ніни Михайлишиної.

Завершили виставу бурхливі оплески вдячних глядачів та слова подяки фольклорному гурту «Гречаники», які висловила завідувач кафедри Ірина Владиславівна Петрова.

Українські весільні традиції, звичаї, обряди, канони. Українське весілля.

Українське весілля завжди відзначалось  урочистістю та вважалось одним з найпрекрасніших свят в нашій культурі. Українці завжди вирізнялися своєю оригінальністю та нетрадиційними підходами, тому й весілля наших предків були надзвичайно насиченими та колоритними. Традицій та обрядів було на стільки багато, що в деяких регіонах весільна трапеза могла тривати тиждень.

Традиції та ритуали пов’язують разом століття. Сьогодні багато наречених надають перевагу різноманітним звичаям і смачним традиційним стравам.
В Україні весілля колись святкувалося три дні. Походження українського весілля занурене у таємниці та ритуали східного обряду християнства. Ось деякі з них:

Благословення

За кілька годин до того, як пара відправляється в церкву, наречена і наречений просять у своїх батьків благословення в будинку батьків нареченої. Молода пара стає навколішки на вишитий рушник перед батьками. Зазвичай, старости тримають ікони Ісуса Христа і Діви Марії, загорнуті у вишитий рушник. Батьки благословляють своїх дітей, бажають їм щасливого, радісного, багатого і здорового життя разом. Батьки тримають коровай як символ того, що дві сім’ї офіційно стали однією.

Церемонія

На відміну від більшості західних весільних церемоній, в українській традиції батько нареченої не “видає” свою доньку. Так історично склалося, що рівність і єдність була віковою традицією. Український наречений і наречена входять до церкви разом рука об руку, як добровільні і рівноправні чоловік та дружина.
Вся церемонія, за винятком проповіді, відбувається у формі пісні. Св. Августин одного разу сказав: «Хто молиться та співає – той молиться двічі». Ці слова припали українцям до душі.

Вінчання

Під час вінчання священик зустрічає молоду пару при вході в церкву і починається церемонія. Перед тим, як зайти, наречений і наречена заявляють священику, що вони вступають до шлюбу зі своєї власної волі. Потім священик благословляє обручки і одягає їх на пальці нареченого і нареченої (традиційно на праву руку). Після цього священик бере обидві руки і веде їх до вівтаря, символізуючи, що Бог веде їх у шлюб .
Український вишитий рушник, на якому стоятиме пара, стелять перед вівтарем. Він символізує надію на те, що молодят ніколи не спіткає бідність або те, що вони “ніколи не стоятимуть на голій землі”. Після вінчання пара і далі буде використовувати весільний рушник для того, щоб прикрасити ікони або для першого спільного Великоднього кошика.
Традиційно, хто перший стане на рушник, той буде головою сім’ї. Проте, українська народна мудрість говорить, що «Чоловік – голова, жінка – шия: куди шия поверне, туди голова й дивиться».

Старости

Старости є учасниками весілля, зазвичай друзями або членами родини (по одному від кожної сторони або хресні батьки ), які мають особливу роль у святкуванні. Вони є офіційними свідками шлюбу. У далекому минулому, старости були сватами . Сьогодні їхні обов’язки обмежуються проведенням весільної процесії, а також вони несуть ікони Ісуса і Діви Марії в церкву. Ці ікони супроводжуватимуть подружню пару до їхнього будинок і будуть висіти на видному місці, символізуючи духовний центр родини.

Зв’язування рук

Під час церемонії руки наречених зв’язують вишитим рушником, щоб показати їх злиття в одне ціле. Потім священик веде пару навколо тетраподу (малого вівтаря) тричі (як знак Святої Трійці). Ця хода символізує те, що шлюб є нескінченною подорожжю, яка повинна бути на чолі з Христом. Це – перші кроки, які молода пара робить як чоловік і дружина.

Спільна чаша

Подружжя робить три ковтки (як символ Трійці) із срібної спільної чаші, яка нагадує нам про диво в Кані і символізує єдність життя – життя , яке повинне бути розділене порівну на двох – в горі і в радості.

Свічки

Наречені тримають свічки протягом усієї церемонії вінчання. Вони символізують те, що Христос є для нас промінцем світла.

Коронація

Коронація – красива і божественна частина української весільної церемонії. Наречені кладуть свої праві руки на Євангеліє, обмінюються обітницями і вступають до шлюбу в очах Господа. Корони тримають дружба і дружка над головами наречених. Ці корони символізують, що вони будуть королем і королевою у своєму власному сімейному королівстві.
У західноукраїнській традиції, вінки, сплетені з мирту або барвінку замінюють корони. Вони є символом любові, чистоти і родючості.

Весільний прийом або ласкаво просимо!

Українське весілля починається з церемонії зустрічі наречених біля входу в святкову залу. Батьки і старости зустрічають молодят з підносом із символічними подарунками: хлібом, сіллю, медом і вином. Хліб означає щедрість природи, сіль є життєвою потребою, мед – солодкість життя і вино – процвітання. Новостворена сім’я об’єднується у тості. Лише тоді тамада запрошує наречених в зал.

Коровай

Коровай є традиційним весільним хлібом, який занурений у символіці. В Україні він займає місце весільного торта, однак сучасні наречені часто вибирають і одне, і інше. У давнину, він випікався усіма сільськими жінками, що виражало підтримку для молодят. Жінки співали весільні пісні і ділилися своїм життєвим досвідом з нареченою та давали їй свої поради щодо подружнього життя.
Коровай прикрашають орнаментом з випеченого тіста: два голуби, що відображають пару, соснові шишки, які символізують родючість та інші прикраси, щоб представляти сім’ю і друзів. У центрі короваю – дерево життя, що означає життя, любов, надію і будівництво нового гнізда. Вся композиція оточена вінком із барвінку – символом любові і чистоти. Коровай кладуть на видному місці на вишиту скатертину. Барвінок і мирта скручуються разом в віночки. Інші прикраси – пшениця, маки, ромашки, волошки і барвисті стрічки збагачують коровай .

Зняття фати

Ця традиція зараз переживає своє відродження. Ближче до закінчення свята, мати нареченого знімає нареченій фату і одягає хустину, як символ того, що її покидає статус «дівчини» і вона стає заміжньою жінкою. Заміжня жінка, за традицією, не може носити вінок. Під час цього співаються спеціальні народні пісні. Потім наречена перетанцьовує з усіма незаміжніми дівчатами, кладучи їм на голову фату,. як побажання, щоб кожна з дівчат також знайшла свого супутника життя.

Поправини

За українською традицією, весілля є триденною справою. Наступного дня після весілля, батьки нареченої пригощають гостей обідом. Метою поправин є привітати наречених з їхнім першим днем в якості подружньої пари. Ця традиція в сучасній інтерпретації триває і донині.

Українські весільні звичаї

Весільна церемонія завжди відрізнялася особливою пишністю і дотриманням безлічі народних традицій. До цієї події починали готуватися ще задовго до самого весілля. У весільний день наречену одягали до вінчання її подружки і свахи. Походив ритуал одягання нареченої в коморі, і супроводжувався ритуальними діями і піснями, які складалися спеціально для цього дійства. Весільний одяг для молодих шили перед весіллям. Особливе значення в наряді мали сорочки-вишиванки, які повинні були бути абсолютно новими. Весільний одяг зберігалася і шанувалася подружньою парою все їх спільне життя.

Найголовнішою подією весілля було вінчання молодих у церкві. Це найурочистіший, хвилюючий і вирішальний обряд, який і об’єднував молодих в одну сім’ю. Порядок прибуття до церкви для вінчання відрізнявся в різних місцевостях. Десь було прийнято, щоб наречений і наречена приходили або приїжджали до церкви кожен окремо, зі своїми родичами. А десь наречений спочатку приїжджав до нареченої, щоб разом відправитися в церкву. З церкви в основному відправлялися всі разом до місця святкування, але в деяких областях молоді після вінчання розходилися по своїх рідних домівках, і тільки потім наречений, зібравши весільну свиту, відправлявся за нареченою.

Весільний поїзд нареченого складався з непарної кількості родичів і гостей, тому що наречена повинна буде скласти пару нареченому. Бояри (дружки, старости) — друзі нареченого, виділялися серед інших гостей перев’язаними рушниками. Свахи тримали в руках весільний хліб — коровай, калач, шишку, і несли зав’язані в хустки подарунки нареченій і її родичам. Дівчатка з рідні нареченого називалися світилки. Вони теж несли ритуальний хліб — гілочку, шаблю, меч. Перед відправленням весільного поїзда нареченого благословляла його мати. Вимовивши напутні слова, вона обсипала його монетками, зернами жита та цукерками. На Чернігівщині матері одягали на синів-женихів вивернутий догори вовною кожух і обсипали вівсом, після чого наречений з дружкою обходили навколо діжки, в якій замішували хліб.

На більшій території України було прийнято, щоб після вінчання молоді та гості, присутні при вінчанні, відправлялися в будинок батьків нареченої. Батьки зустрічали молодих біля порога. Наречені тричі їм кланялися, а мати і батько нареченої благословляли молодих з іконою і хлібом-сіллю. У деяких регіонах існувала традиція подавати після благословення мед з короваєм. Це робилося і при проводжання молодих до церкви для вінчання, і при зустрічі вже повінчалися молодого подружжя.

У кількох регіонах України в XIX столітті поширився звичай повертатися після вінчання з церкви молодим чоловікові і дружині окремо, кожен у свій рідний дім. У будинку нареченої влаштовувалося частування для молоді, яка веселилася, чекаючи нареченого. А наречений збирав весільний поїзд зі своїх родичів і друзів і відправлявся за нареченою. При підході до двору нареченої жениха чекало «перехоплення», влаштоване молодими родичами нареченої. Вони вимагали викуп з процесії нареченого за свою родичку.

Біля воріт будинку нареченої хлопці зупиняли свиту нареченого, вимагаючи «ворітної» викуп. Їм давали гроші або підносили чарочку, після чого весільний поїзд міг пройти у двір. У порога будинку нареченого чекала наступна перешкода з дружок нареченої. З ними розплачувалися за наречену калачами та цукерками. Потім нареченому доводилося викуповувати місце біля своєї нареченої, яке займав її неодружений брат. Роль брата міг виконувати будь-який хлопець-підліток з рідні чи сусідів. Заплативши викуп братові, наречений займав звільнене місце поряд зі своєю нареченою. Тепер і гості могли сідати за столи. Під час весільного бенкету молодих заводили «на посад», де для них стелили кожух вовною догори (це символізує багате життя), а під кожухом насипали житні зерна і гроші.

Після того, як наречений сідав на викуплене місце, слідував ритуал одарювання рідних нареченої родичами нареченого. Потім родичі нареченої дарували своїй новій рідні відповідні подарунки. Хоча в деяких регіонах тільки рідні нареченого обдаровували родичів нареченої, без відповідних дарів. Молодий чоловік вручав своїй тещі шкіряні красиві чоботи, сестри молодої дружини отримували барвисті хустки, а її подружки — різнокольорові стрічки. Вінцем визнання і схвалення нової сім’ї з боку всіх родичів і гостей було частування весільним короваєм. По шматку короваю спочатку подавали батькам, потім молодятам, після цього коровай ділили між усіма гостями, залишаючи тільки «підошву» короваю для роздачі «запорожцям» — тим, хто не потрапив за святковий стіл, а залишався за порогом будинку, у дворі або біля вікон .

Далі йшов ритуал «покриття» молодої дружини. Свахи знімали з нареченої весільний вінок і одягали їй на голову очіпок заміжньої жінки або пов’язували хустку. Цей ритуал символізував прощання нареченої з її дівоцтвом і перехід у статус жінки. Вся дія супроводжувалася жалібними піснями, які співали хором присутні жінки. На цьому закінчувалася життя дівчини в батьківському домі. Тепер її відправляли в будинок чоловіка. Прощання з батьками, родичами, будинком було дуже драматичним, супроводжувалося сльозами і сумними піснями. Виносили і складали на вози весільного поїзда придане в скринях, подушки і перини. Весільна процесія відправлялася в будинок молодого чоловіка, де молодят зустрічали його батьки з іконою і короваєм для благословення.

Для входу молодої дружини в будинок чоловіка існували свої звичаї. Щоб у новій родині не було бід, молода дружина переходила через вогонь або входила в будинок по доріжці з білого полотна, яка була простелена від порога до столу. В руках невістка тримала чорну курку, яку привозила з батьківського дому. Увійшовши до будинку, вона кидала курку під грубку, стверджуючи себе як рівноправну господиню в будинку чоловіка. Молодих вітали, пригощали, а потім відправляли на шлюбне ложе, яке було обладнане в коморі або іншому окремому приміщенні. Гості та родичі продовжували до ночі бенкетувати і виспівувати веселі пісні. У більшості українських областей було прийнято вивішувати на загальний огляд простирадло з ліжка молодих, щоб довести дошлюбну невинність невістки. Якщо молода дружина до весілля була цнотлива, то, ставши жінкою, вона принесе в сім’ю достаток і примножить добробут.

На другий весільний день в будинок молодих сходилися тільки одружені пари, щоб продовжити святкове застілля. Молодь в цей день не запрошувалася. На Поділлі та Київщині було прийнято приносити молодій дружині сніданок. У Карпатах існував звичай ходити вранці молодим на «мітвіни», тобто на умивання, до гірської річки. У центральній Україні в другій весільний день виконували ритуал «биття каші». Варили весільну кашу в новому горщику, потім горщик розбивали, пригощали бажаючих, а решта висипали молодій дружині в фартух, символізуючи цим побажання жінці плодючості. Вона йшла у двір, сад, город і розсипала там кашу з фартуха, бажаючи всьому господарству примноження. Гості, продовжуючи веселощі, влаштовували весільну ходу по селу. Вони вбиралися циганами, співали веселі весільні пісні, жартували, збирали у сусідів частування. Характерним українським весільним ритуалом було катання у візку по селу батьків молодих, хитання їх в рядні, купання в річці.

Деякий час після весілля продовжували проводитися святкові обряди, що допомагають молодій жінці поступово звикати до життя в новій сім’ї, і зміцнюють родинні стосунки між сім’ями дружини та чоловіка. Через пару днів після весілля, молодий чоловік запрошував рідних своєї дружини на «пропій». Ще через тиждень молоде подружжя йшли в гості до батьків дружини на «міни», тобто забирати придане, яке батько обіцяв (мінив) віддати чоловікові дочки ще при сватанні. Молодих зустрічали застіллям і веселим гулянням.

Після першого місяця спільного життя проводився завершальний весільний обряд, який мав різні назви. На Гуцульщині його називали калачіни, на Львівщині — дяка або честь, у Волинській і Хмельницькій областях — хліба, а в інших місцевостях — витратний борщ. Молодий чоловік запрошував батьків своїх і дружини, а також інших родичів, на рясне застілля в честь процвітання своєї родини та господарства. Це бенкет, як і всі народні українські свята, прикрашалося мелодійними піснями, завзятими танцями та веселими добрими жартами.

Маємо надію, стаття вам сподобалась. А якщо ви плануєте весілля в українському стилі, зверніть увагу на весільні сукні в нашому магазині. Дякуємо!

2. Весільна обрядовість українців.

Весілля було однією з найважливіших подій у житті, а традиційний “весiльний” ритуал – чудовим явищем народної культури, який складався з складного комплексу різноманітних елементів. В українців існувала своєрідна система дошлюбних стосунків, яка проявлялася у формі знайомства, залицяння, сватання і т.і. Звичайно молодь спілкувалася в межах свого села або вулиці, але не виключався вибір нареченого за межами місця мешкання. Традиційно місцями зустрічей були свята з танцями та іграми, спільна робота (“толока”). Частіше за все молодь збиралася на “вечорницi”, куди не пускалися дорослі. Для проведення вечорниць звичайно наймали хату (найчастіше у вдів), приносили їжу, влаштовували танці. Врешті-решт, основною функцією вечорниць був вибір судженого.

Традиційний український обряд весілля умовно поділяється на три цикли: передвесільний, власне весільний і післявесільний. У різних етнографічних районах України кожному з них були властиві свої ритуали, обряди і звичаї. Основну увагу зосередимо на спільних загальноукраїнських рисах і традиціях українського весілля. До передвесільного циклу належать обряди, пов’язані з досягненням згоди молодих і їх родин на шлюб: запити, сватання, оглядини і заручини. Запити – це попереднє розвідування родиною молодого про наміри батьків молодої. Сватання – перша зустріч представників молодого з молодим та її батьками для досягнення згоди на шлюб. В Україні посередників при сватанні найчастіше називали “старостами”, але трапляються також назви “сват”, “посланець”, “сватач”, “говорун”. У старости просили, як правило, близьких родичів, поважних одружених чоловіків. Оскільки успіх сватання залежав і від уміння вести розмову, то при виборі старшого старости брали увагу такі риси вдачі, як комунікабельність і дотепність.

Сватати дівчину вирушали пізно ввечері, щоб на випадок відмови зберегти сватання у таємниці. Зайшовши у хату з хлібом у руках і привітавшись, старости починали традиційну розмову про мисливців, що натрапили на слід куниці (олениці) – красної дівиці, чи купців, що дізнаються про товар, тощо. Після традиційних вітань і промов старостів кликали дівчину й прилюдно запитували її згоди на шлюб. Відповідь нареченою була обов’язковою і вирішальною.

На знак згоди сватів перев’язували рушниками або підносили їм на хлібі хустки чи рушники. Нареченого дівчина перев’язувала хусткою. У випадку відмови старостам підносили гарбуз або макогін (на Західній Україні). При позитивній відповіді нареченої обговорювали попередньо питання про придане.

Увесь передвесільний цикл обрядовості тривав два-три тижні, інколи – місяць. Після сватання відбувалися оглядини (обзорини) і заручини. Батьки нареченого під час оглядин намагалися продемонструвати свій добробут. На Гуцульщині на обзорини ходили як до молодої, так і до молодого.

Заручини – це своєрідне закріплення остаточної згоди на шлюб і прилюдне оголошення цієї події. Обов’язковими елементами були перший посад молодих (їх саджали поруч як наречену пару) і обмін подарунками. Назва обряду походить від з’єднання рук, що, за народним звичаєм, набирало юридичної сили.

У призначений для заручин час батьки й родичі молодого, зайшовши з хлібом у хату молодої, сідали до столу. Старший староста брав рушник і накривав ним хліб, на нього клав руку молодої й молодого і перев’язував їх рушником. Після цього наречена перев’язувала рушниками старостів і обдаровувала усіх присутніх родичів молодого хустками, сорочками, полотном.

Після заручин ні дівчина , ні хлопець не мали права відмовлятися від шлюбу без вагомих на те причин. Відмова сприймалася як образа і безчестя, тому їх треба було матеріально відшкодовувати.

Далі починався період підготовки до весілля, яке звичайно грали восени з Покрови (1 жовтня) до Пилипівського посту (14 листопада) або взимку з Хрещення (19 січня) до Масниці.

Власне весільна обрядовість починалася із запрошення гостей на весілля. Найпоширеніша форма запрошення – особисте відвідування молодими родичів, сусідів. У більшості регіонів України ще до 30-40-х років ХХ ст. молода ходила з дружками селом у святковому народному українському одязі, прикрашена квітами і стрічками. Молодий з дружками просив на весілля свою родину.

Обов’язковою обрядовою дією було прощання жениха і нареченої зі своєю свободою, акт їх відокремлення від несімейної групи молоді. Особливою ліричністю відзначався “дівич – вечір ” напередодні весілля, який символізував перехід дівчини в новий статус. Подруги плели вінки і виготовляли “весiльне гiльце” — обліплювали тістом гілку сосни, вишні, черешні, випікали і прикрашали калиною, кольоровими стрічками. Вже в кінці весілля молода відламувала гілочки від “гiльця” і роздавала дружкам. На вечорі у жениха виготовляли інший атрибут — весільну шаблю, також яскраво прикрашену. На весіллі ці предмети символічно об’єднувалися. Це прощальний молодіжний вечір, на якому наречений і наречена прощалися з дівочою і парубоцькою громадою та переходили в стан одружених господарів.

На «дівич – вечорі» відбувався посад молодих окремо в дому нареченого і нареченої. Це не тільки прощання з дівуванням і парубоцтвом, але й благословення дочки і сина на подружнє життя. Молодий чи молода сідали на кожух або рідно, під які клали жито, гроші, та просили благословення у батьків і всіх присутніх. Батьки першими благословляли своїх дітей на одруження і “перепивали” щастя-долю. Дівич-вечір закінчувався невеликою гостиною з танцями і співом.

Найбільш пишною обрядовістю відзначався весільний день. Церемонія одягання молодої дружками і свашками відбувалась у коморі в супроводі пісень. Молоді обов’язково мусили мати нові сорочки, ще не прані. Спеціально до весілля шили одяг, який зберігали і шанували впродовж усього життя.

Весільний поїзд молодого, який вирушав за молодою, складався зі старшого боярина, бояр, світилки і родичів. За звичаєм, нареченого до воріт проводжала мати у виверненому вовною догори кожусі. Хлопця обсипали “на щастя” зерном і дрібним грішми.

В Україні після шлюбу в більшості випадків молоді поверталися додому молодої. Там їх біля надвірного порога зустрічали батьки. Молоді втричі вклонялися їм, батьки ж благословляли дітей і підносили хліб-сіль. Цей ритуал здійснювався двічі: перед відправленням до церкви і після шлюбу.

Церковне вінчання проводили іноді в один день з весіллям, іноді заздалегідь, але воно не було головною дією шлюбу. Якщо весілля чомусь відкладалося, звичай не дозволяв вінчаним жити разом. На вінчання молоді вирушали нарізно, отримавши батьківське благословення. Цікаво, що християнський обряд все одно набував у народі магічного характеру. Наречена могла класти за пазуху мак — від корости, а в кишеню — металевий предмет (ключ, ножиці, ніж) від зурочення. У шви одягу з цією ж метою встромляли голки, шпильки, у взуття могли покласти ягоди горобини, а на шию повісити прикраси з бурштину. Після вінчання молодих зустрічали біля будинку нареченої. Вони тричі кланялися її батькам, а ті підносили їм хліб-сіль. У цей же час звичайно відвозили посаг в будинок жениха (скриня, в якій дівчина з дитячих років збирала одяг, рушники, прикраси, і куди ніхто не мав права заглядати). У всьому весільному пересуванні молодих супроводжував “весiльний поїзд” — супровід з бояр жениха і дружок нареченої. На шляху жениха декілька разів організовували “перейми”, вимагаючи викуп за наречену. У самому весільному дійстві велику роль відігравали хрещені батьки. Протягом усього весілля здійснювався цілий ряд обрядів, які уособлювали ідею родючості і достатку: обсипання молодих зерном і дрібними грошима, переступання через кожух. Почесним гостем вважався чаклун, якого кликали, щоб захистити молодих від причини. Він розкидав по хаті шматочки підсоленого хліба, плюнувши тричі на схід, оглядав кутки, насипав в них жито, траву і золу (проти причини і на здоров’я молодих).

Обов’язковим було гуляння, в процесі якого відбувався обряд дарування, поділ весільного короваю тощо. Найбільш драматичним моментом було розплітання коси і покриття голови молодої очіпком. Найчастіше це робили мати й заміжні сестри Це символізувало перехід дівчини в заміжній стан. Відтепер вона не мала права ходити з непокритою головою, це сприймалося як великий гріх. За старовинними народними уявленнями, простоволоса заміжня жінка могла накликати хвороби і неврожай.

Власне весіллям, гостиною керували хресні батьки. Наприкінці весілля у дому молодої відбувався останній її викуп – “весільний пропій”. Після цього пізно ввечері молоду виряджали до дому чоловіка. Її родичі передавали родичам і боярам посаг, вона виходила на подвір’я, а в той час гості співали пісні, в яких була туга і сум за рідною домівкою.

За народними віруваннями, віз з молодими і посагом мав переїхати через вогонь, щоб запобігти лихові і “очистити” молоду. Молодих зустрічали свекор і свекруха у вивернутому кожусі, яка обсипала їх пшеницею.

У хаті молодого здійснювалося обрядове з’єднання — молодим перев’язували руки рушником або поясом. Існувало багато символів з’єднання — дві паляниці, “весiльне гiльце” і шабля, дві перев’язані ложки.

Весілля закінчувалося обрядом шлюбної ночі, який включав перевдягання молодої, виведення її до гостей, демонстрацію цнотливості. Ритуальне приєднання невістки до рідні чоловіка символізували розпалювання нею печі, приготування обіду, пригощання свекрухи. Другий день весілля знаменувався також рядженням — складними театралізованими діями, в яких злилися ігрові розважальні моменти і магічні дійства. Всі перевдягалися, зображаючи тварин, циган, убогих і т.п.

Весілля завершувалося порідненням двох сімей — “дякуванням”.

Щоб зміцнити зв’язок між родинами молодих та полегшити період адаптації нареченої в чужому домі, народна мудрість передбачала цілий ряд післявесільних обрядів.

Через день-два молодий кликав гостей на «пропій», через тиждень наречені йшли до батьків молодої на «міни», під час яких тесть віддавав моло­дому те, що обіцяв («міняв»), коли укладали шлюб­ну угоду. Останній повесільний обряд — калачини («розхідний борщ»), що відбувався через місяць піс­ля весілля. Молодий купував калачі і напої, запро­шував весільних батьків та гостей, щоб «запити» свою «господарність».

Весільні обряди, правила взяття шлюбу мали суттєві реґіональні відмінності.

Оскільки українське суспільство з давніх давен відрізнялося особливим незалежним статусом жінки, то досить поширеним було сватання дівчини за парубка. За описом І.С.Нечуй-Левицького, дівчина, яка сваталася, приходила в хату до парубка, приносила хліб і сідала на лаву. Люди мали за гріх відмовляти дівчині. На Запорожжі існував цікавий звичай, коли дівчина чи незаміжня жінка могла обрати собі чоловіком засудженого до страти. На знак свого вибору вона накидала на голову засудженому свою хустку. У цьому випадку останній міг або згодитися на шлюб, і тоді страта відмінялася, вирок скасовувався, або не погодитися, і тоді засуджений страчувався. В історії Січі зафіксовані обидва випадки.

*** У нових соціально-економічних і культурних умо­вах, із кардинальними змінами сутності шлюбу та сім’ї значних змін зазнає і весільна обрядовість, хо­ча її основа залишається традиційною. Найбільші перетворення характерні для передвесільного циклу обрядів, оскільки санкціонування шлюбу відбуваєть­ся переважно через громадянські інституції. Основ­ним його складником став урочистий обряд одру­ження, часом зберігаються і традиційні національні символи: рушничок щастя, коровай, вінок, гільце, стрічки. Щодо шлюбного договору («згоди»), то він втра­тив сенс через те, що шлюб позбавився економічного розрахунку, звільнившись і від волі батьків. Останнє позначилося   на  трансформації   сватання,   яке  перетворилося на знак поваги до батьків та старших. За традицією сучасне сватання проходить у домі на­реченої, куди приходять батьки молодого, щоб позна­йомитися із сватами та благословити молодих. Іноді, дотримуються традиційного обміну хлібом на знак згоди нареченої та її батьків. Власне весілля відбувається нині в скороченому вигляді, однак основні традиційні обрядові дії вико­нуються: запросини гостей, зустріч молодих, гостина, розподіл короваю, обдаровування наречених, симво­лічне посвячення у жіноцтво молодої (одягання їй свекрухою фартуха), рядження. Стійко зберігаються у сучасному весіллі традиційні атрибути: гільце, він­ки, рушники, квітки, хустини. Особливе місце серед них займає обрядовий хліб. Ним освячуються майже всі обрядові весільні дії: з ним запрошують на ве­сілля, зустрічають і проводжають наречених до шлюбу, обдаровують гостей. Хліб є неодмінним атри­бутом і урочистого обряду одруження — основного акту санкціонування шлюбу та  освячення  сім’ї.

Висновок.

1. У етапах весільної обрядовості сплелися дії, символи, атрибути, які виникли в різні епохи і повинні були забезпечити щастя, багатство, благополуччя сім’ї і захистити її членів від злих сил.

2. У структурі весільної обрядовості знайшли відо­браження народна мораль, звичаєве право, етичні норми та світоглядні уявлення, що формувалися упродовж століть.

Висновок до лекції

Створенню сім’ї українці завжди надавали великого значення. Відповідно до цього формувалася весільна обрядовість ─ справжня народна драма, що включала ігри, танці, співи, музику ─ ті символічні дії, що мали забезпечити міцність нової родини, її добробут, щастя, народження дітей.

Українські весільні обряди крізь століття

Час, як швидкий струмок, біжить уперед, залишаючи за собою століття і тисячоліття. Але весільні обряди часу не бояться і практично не змінюються. Тільки рідкісні молодята вносять деякі нововведення, або зовсім відходять від визнаних канонів. Однак не випадково століттями благословляють молодят хлібом-сіллю і посипають зерном і грошима. Кожен ритуал має глибокий зміст.

Здавна одним із найважливіших весільних атрибутів вважається рушник — велике лляне полотно з яскравим вишитим орнаментом, на якому зображені голуби, квіти і т.п. У весільний день перед виходом із дому батьки нареченої благословляють молодят іконами, прикрашеними рушниками — «на щастя, на долю». Біля вівтаря молоді стають на білосніжний вінчальний рушник. Під час вінчального обряду священик пов’язує їм руки так званим «союзним» рушником.

Весільний рушник традиційно асоціюється з великим і апетитним короваєм. Молодят зустрічають короваєм після РАГСу. Хто відкусить більший шматок без допомоги рук, той і буде головним у сім’ї. На урочистостях коровай ставиться на весільний стіл і в кінці вечора розрізається на частини. Серединка — молодим, «підошва» — музикантам, решта — гостям. Дівчата, які бажають швидше вийти заміж, з’їдають запропонований їм шматок. У певних регіонах України існує обряд роздачі не короваю, а так званих шишок.

Чоботи

Кумедний український обряд — «Чоботи». Родичі вимащують тещині ноги брудом і сажею, і ставлять з такими «чоботами» перед новоспеченим зятем. Опустившись перед мамою нареченої на коліна, зять зобов’язаний вимити їй ноги (окремі сміливці і масаж встигають зробити), а потім взути її у нові черевики, спеціально придбані до такого дня. Останній акорд цього дійства — швидкий танець під заводну пісню типу «Чоботи ви мої».

Цей обряд здійснюється не тільки заради веселощів. За допомогою цієї вистави зять висловлює свою вдячність і повагу до матері дівчини.

Букет нареченої

Ще один цікавий обряд — кидання весільного букета нареченої. Це красиве дійство, що прийшло до нас із інших країн, незабаром прижилося і на нашій землі. Наречена кидає букет, передаючи таким чином «естафету» одній із подружок, яка повинна зловити квіти. При цьому необхідно, щоб усе було чесно і справедливо, без попередніх домовленостей між дівчатами. Хочеться ж перевірити долю!..

Обряд пов’язування нареченої хусткою

Одним із найкрасивіших і найбільш сентиментальних українських обрядів по праву вважається традиція «пов’язування нареченої хусткою». Ця традиція — символ переходу з дівоцтва у доросле заміжнє життя. Назва пов’язана з тим, що здавна знімали не фату, а віночок з голови нареченої, і, розплітаючи дівочу косу, покривали її хусткою.

Сьогодні процес обряду трохи змінився, хоч основа і залишилася та ж. Під зворушливі пісні та запалені свічки свекруха або молодий (у деяких районах) знімає фату з нареченої і пов’язує їй голову красивою хусткою. Молода крутиться, вертить головою, намагається вириватися і «не даватися», заявляючи цим, що коритися цілком і повністю ніколи не буде. Але, незважаючи на всі зусилля, голову їй покривають. Дівчина-наречена починає прощатися зі своїми незаміжніми подружками у ритуальному танці, одягаючи кожній з них по черзі фату.

Обряд осипання молодят

Після того як молоді виходять із батьківського дому, з церкви або РАГСу їх обсипають монетами, цукерками, зерном, пшоном і хмелем, що символізує заможне життя.

Змагання у лагідних зверненнях

Молодим дають по яблуку або апельсину з десятьма сірниками в ньому. По черзі наречені обмінюються лагідними словами один для одного і витягують сірник. Переможець той, хто швидше витягне сірники. Обряд-гру також можна провести, розставивши нареченого і наречену на відстані. При цьому вони роблять те ж саме з кожним кроком.
 
Це далеко не весь перелік існуючих на території України традицій. У кожному регіоні свої особливості. Щось таке, що надає весільній урочистості специфічного колориту, якесь таїнство. Без усіх цих обрядів життя було б нудне, а саме свято — не милим. Однак у всьому весільному гармидері найголовніше пам’ятати про основне — почуття один до одного.

Важко знайти більш барвистий і веселий обряд, ніж весілля, у якому було б стільки радості й тріумфу. Це не випадково, тому що святкується торжество любові, початок нової сім’ї. Особливо на тлі пишної зелені і блакитної річки білосніжні наречені схожі на фей з казки, а ошатні женихи — на принців із чарівної країни. І яка б криза не була у світі, і як би не мчав стрімко час-ріка, весілля завжди буде найкрасивішим і найбільш незабутнім святом.

Українське традиційне весілля

Весілля – це одна з найвагоміших подій у житті кожної людини, особливо дівчини. Проте, українське весілля – це ще й найяскравіше дійство, яке повністю відображає українські традиції, культуру та звичаї, що накопичувались з покоління в покоління та й зараз набирають популярності.
 

В давнину для українців весілля було не просто способом закріплення шлюбу, а й надзвичайно колоритним заходом з великою кількістю людей, розвагами та проявом артистичних здібностей. Це ціла театральна постановка, яка тривала 2-3 дні. Весілля справляли восени, відразу після закінчення польових робіт, та традиційно тільки до свята Покрови Пресвятої Богородиці (14 жовтня). Не дарма існує прислів’я: «Іде Покрова, реве дівка, як корова». Це означало, що дівчина, яку не «віддали» до свята, вийде заміж не раніше наступної осені. Хоча зараз весільний пік наступає влітку та на початку осені.
 

Сам процес весілля складався з декількох частин. До прикладу, спочатку відбувались заручини. Іноді батьки самі домовлялися про них, виходячи із господарських розрахунків, але частіше парубок з дівчиною домовлялися самі, а потім сповіщали про це батьків.

Хлопець йшов до батьків дівчини домовлятися про час сватання. Якщо батьки нареченої були проти, вони відмовляли або висували умови, за яких погодилися б віддати свою доньку.

Сватання 

Наступний етап – сватання. Хлопець домовлявся з найбільш поважними людьми у селі, щоби вони були його сватами, та йшов з ними до хати дівчини. Свати тричі стукали у двері, заходили, а далі просили віддати дівчину — «куницю — красну дівицю» — за свого «князя». Дівчина при цьому мала соромитися.

Якщо батьки нареченої заздалегідь були згодні, то вони обмінювалися хлібом зі сватами, пов’язували їх рушниками, а молодого — хусткою; усіх частували. Якщо не були витримані попередні домовленості з хлопцем чи батьки дівчини передумали, вони відмовляли сватам.

У разі відмови сватів пригощали горілкою. В деяких випадках батьки виставляли сватам умови, за яких вони б погодилися. Тоді хлопець, виконавши всі завдання, міг посвататися вдруге і отримати згоду. Другий спосіб відмови сватам — гарбуз. Отримавши гарбуза, хлопець не міг посвататися вдруге. Тому дівчина, якій була не до вподоби обрана батьками пара, у такий спосіб могла всупереч їх волі зірвати сватання.

Дуже детальний опис саме цього моменту висвітлений у творі українського письменника Г. Квітки-Основ’яненка «Сватання на Гончарівці» та в однойменному фільмі 1958 р.

Запросини

Обряд запросин полягав у тому, що наречена з дружками або наречений з боярами ходили по селу і запрошували родичів та друзів на весілля. Зайшовши до хати, наречена або наречений кланялися господарям зі словами: «Просили батько, просили мати, і я прошу на моє весілля». Господарі цілували наречених у голову, обіцяли прийти і зичили їм щастя.

Підготовка до весілля

Підготовка до весілля тривала довго. У родині засватаної дівчини готували придане, прибирали в хаті та садибі, готували їжу — до двадцяти страв. Особливим обрядом було випікання весільного короваю. Спеціально для цього запрошували коровайниць — молодих щасливих у заміжжі жінок (від трьох до семи). А вже увечері напередодні весілля наречена прощалася з дівоцтвом: до її хати сходилися подруги і співали пісні про дівочу молодість, про майбутню розл